Історія з серії, «якщо хвіст крутить коровою» і почалася вона з моменту, коли моя дев’ятнадцятирічна донька прибігла зі звісткою, що виходить заміж.
В мене все всередині стиснулося, бо ж без причини заміж так рано не виходять. Не знаю чи я прошепотіла чи прорепетувала це питання, але донька запевнила, що діти їм ще рано.
Тільки в мене пройшов перший шок, як підоспів другий – вона назвала вік нареченого.
– Скільки? Скільки?! Дев’ятнадцять? Та ви чим думаєте?
Далі був третій. Контрольний.
– То Серій з сусіднього під’їзду.
Ну, доню, вибір прекрасний… Я того Сергія завжди бачу в компанії і завжди його рот як не п’є, то димить. Ото вже буде чудовий чоловік, який знає, що таке родину утримувати.
– Я вас до себе не візьму, – одразу попередила я її, – Живіть самі, якщо на таке наважилися і оплачуйте самі.
– Мамо, ми будемо жити в його батьків, у них трикімнатна квартира і ми у тебе грошей не просимо. Не думала, що ти так мене не любиш!
– Я тебе люблю, дитино, але я бачу, що цей шлюб ні до чого доброго не приведе!
Я почала доньці пояснювати. Що чоловік має бути готовим до шлюбу, як і жінка. Це ж за словами «я згодна» йде ціле життя і там не завжди так солодко, як на весіллі.
– Ти звідки знаєш? Ти ж не була одружена!, – каже мені донька.
– Так, не була і того й не одружена, що мала одні мрії про весілля, а батько твій і близько не хотів не те, що дитини і відповідальності, але й шлюбу.
Отак слово поза слово і ми вже посварилися, бо донька каже, що я їй щастя не бажаю. Я бажаю їй щастя – от в чому річ! а з таким чоловіком я через рік зустрічатиму її вдома з дитям.
Жанна жила в батьків хлопця і вони вже планували й ресторан і все інше. Я розуміла, що нікуди не дінуся, а перед сватами таки незручно. Ще потім будуть дитині пам’ятати, що самі весілля зробили, а мати й копійки не дала.
Я не маю звідки взяти великих грошей, бо працюю медсестрою в поліклініці і цього ледве вистачає аби прожити, а про відкласти, то треба дуже постаратися і молитися аби не зіпсувалося взуття і не протерся пуховик.
Я тоді, не від великого розуму, беру кредит в банку. Прийшла до доньки і сказала, що вона може розпоряджатися грошима, як захоче – сукня і пів застілля вже гарантовано оплачені.
Сукню ми вибрали неземної краси і в мене від замилування аж сльози виступили на очах. Яка ж у мене гарна доня, то чи шкода для неї цих папірців? Нічого, віддам через рік чи два, головне, що вона щаслива.
Але десь за місяць до весілля «молодий» сказав, що йому ще рано женитися і він хоче закінчити інститут.
Молода прибігла до мене з сукнею і не могла спинити сліз від жалю. Я теж, від того, що кредит прийдеться віддавати, а весілля ж не було. Борг є, а сімейного життя нема.
Звичайно, що я рада, що донька не зробила помилки і ще має шанс знайти своє щастя. Але от не розумію, чому я на це все повелася. Я ж доросла і розумна жінка, а тепер маю кредит просто непомірний, бо сукню назад брати ніхто не хоче, бо вона була підігнана під Жанну, ще треба поборотися за завдатки… І тепер я буду на хлібі і воді два роки, як мінімум…
А могла ж цього всього не допустити! Могла наполягти на своєму і сказати, що молоко на губах обсохне і тоді женіться. Могла ж чи втратила б доньку? От не моду собі на це питання відповісти.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
