fbpx

Думаю, що зі мною так сталося, бо я надто емоційно все сприймала. Думаю, тепер, те все я б сприйняла спокійно, через вік, а тоді, юній, кожне слово і погляд, здавалося якимось непоправним фактом і треба палити всі мости

Тоді родина чоловіка мене не прийняла, бо ж сімнадцять років, яке одруження? Ми жили в бабусиній квартирі Василя і так-сяк намагалися господарювати та чекати на малюка.

Я тоді нічого не вміла, а свекруха не мала такту аби мене навчити, та й бажання у неї теж не було. Вона хотіла аби я зібрала речі і поїхала додому.

Пригадую, що тоді нашому синові було два роки, роботи в Василя не було і ми жили на його стипендію і на продукти, які мої батьки передавали з села.

І пішли ми до свекрухи в гості, де вже була її донька з дитиною, яка була старша за Ромчика на два роки.
Спочатку діти бавилися і все було добре, але потім я почула вереск з кімнати – діти зчепилися на цукерці, і виявилося, що це остання.

– Дітям не можна шоколаду, – сказала свекруха і віддала цукерку синові доньки.

Я була просто вражена, звичайно, що мій малюк не розумів, що відбувається і репетував за цукеркою.

– Господи, та вгамуй ти вже його, – сказала свекруха, – не можна спокійно поговорити через твою дитину!

Найгірше, що Василь за нас не заступився. Я пішла в квартиру і зібрала речі, їх було небагато і поїхала до мами. Василь мене не шукав ні через тиждень, ні через два. Для мене це було єдиним показником – ми йому не потрібні.

Зціпила зуби і почала жити далі. скоро ми переїхали з сином в обласний центр, там тітка моя мала квартиру і за нею треба було глядіти. Це й був мій шанс на краще життя для своєї дитини.

Так ми прожили там п’ятнадцять років і тітка ще з нами.

Син вчиться і вже підробляє офіціантом, грошей нам вистачає, хоч все так до міліметра розраховано.

Ромчик гроші віддає мені, бо пішло так, що все ламається просто на очах: не встигли полагодити телевізор, як пішов холодильник, телефон втопила, гаманець загубила. Все на купу.

І ось приходить до мене з пропозицією попрацювати у них на кухні, бо звільнилася вакансія.

– Там посудомийки треба, ти ж і так миєш посуд вдома, то й справишся.

Мені лишні гроші не завадять, тим більше, що можу й поєднувати робота на касі зі змінами на кухні.

І ось якось бачу, що син прийшов сумний – клієнт дуже прискіпливий і вимагає менеджера чогось.

Я вирішила глянути на того клієнта і очам не повірила – мій чоловік колишній!

– Ти синові за все життя копійки не дав. А тут смієш йому роботу псувати, – я вискочила на зал і була готова не знаю, що зробити.

Той зблід, почав щось белькотіти, що він здогадався, що то його син і вирішив дізнатися контакти в менеджера. Сцена була ще та.

Василь нас дочекався зі зміни, хоч ми й не просили.

Почав говорити, що так і не знайшов свою половинку, що думав про нас. Але не шукав, бо йому сказали, що я вийшла заміж і не хотів вже чіпати мою нову родину.

Здавалося, що він був щирим, але все одно, якось не вірилося.

Василь попросився нас відвідувати, бо зараз тут живе і має час. Я наче й не проти, щоб син нарешті бачив батька.

Бачу, що почав Ромчикові давати гроші на дорогий одяг, казав, щоб той лиш вчився, а все інше йому забезпечить. До мене з порожніми руками ніколи не приходив і я почала думати, а чом би й не вернутися до нього?

Але мене спиняє те, що він нас не шукав. Як можна не знайти дитину, коли вона десь там, твоя рідна? Щоб хоч подивитися чи треба їй гроші, я ж не подавала його на аліменти.

Що порадите?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page