Не дуже весело в тридцять п’ять років жити з чоловіком десять років і не знати, що буде далі, ввесь час почуватися, мов на екзамені, щоб отримати якнайбільше балів і тоді вже точно тебе оцінять і поведуть до РАЦСу.
І ось я виїхала за кордон, а Юрко лишився в Україні. Тут я зрозуміла, що на фоні інших, виглядаю дуже навіть конкурентно і не дивно, що на мене почали звертати увагу! Адам був просто неперевершений і я одразу зрозуміла, що покохала його і він той, що зробить мене нарешті щасливою!
Юркові я нічого не казала до пори, до часу, він висилав мені гроші і це було найменше, що він міг зробити за всі ті роки, які я витратила на даремне чекання. А от Адам він вже мені сказав, що ми одружимося і для цього ми вже почали і вибирати місце, продумувати церемонію, а для цього потрібні були гроші. Він допоміг мені влаштуватися на роботу і ми разом знімали квартиру.
Все було чудово десь рік, поки дата весілля не почала все далі і далі посуватися. Я працювала по чотирнадцять годин для того аби моє весілля було найкращим днем в моєму житті, аби було чудове плаття і букет білих лілій, гарно прикрашений зал, музика і веселі гості. Я відкладала на сукню собі і на все інше, але Адам мене переконував, що тут треба дати завдаток за зал, за музик, за торт на рік наперед, бо у них тут величезні черги.
І я все прекрасно розуміла, адже у нас, в Україні, так сам треба на зал рік чекати, на хороший зал, а ще треба аби співпав і зал, і тамада, і музики…
Тому не заперечувала, що з мого заробітку на це витратяться гроші і не дуже питала, чому Адам нічого не платить.
Далі все вияснилося, що у мене ні копійки, за квартиру ще й виплати всі протерміновані, а вона ж була на моє ім’я! Я віддала все, що мама і вже хотіла лиш одного – вернутися в Україну.
– Юра, я сіла в бус і їду, щоб ти мав суму аби заплатити по моєму приїзді!
З якою радістю я зустріла наш прапор! Біля дому мене вже чекав Юрко, заплатив водієві і чомусь не брав мої валізи.
– Слухай, я хочу кави і в душ, чого стоїш?
– Жанно, я живу з іншою жінкою. Ми одружилися.
– Що? Ти мене маринував десять років, а я лиш за поріг і ти одружився?
– Ти сама мені сказала, що заміж виходиш і ще фото виставляла. Хвалилася. Що я мав робити?
– Що робити? Я тобі скажу що – жити з нею в цивільному шлюбі. Як ти це любиш, бо «штамп у паспорті нічого не означає»!
– Слухай, давай ти мені не будеш вказувати, як мені жити. Ти поїхала, я лишився і все. Я оплачу тобі таксі куди ти скажеш.
– Який ти добрий! Таксі мені оплатиш! Дякую! Дякую! Це мені така віддяка за ці десять років, що я працювала на твоє обслуговування.
Звичайно, що я поїхала до матері і живу в неї. Не можу прийти до себе, бо так мене ще ніхто за життя не ошукував. Як так? то мені казати одне, що він мене любить і без папірчиків, а тут не минуло й року, як він вже побіг заяву подавати? Це як взагалі називається? Він просто чекав, коли йому трапиться саме та жінка чи що?
І чому це все сталося зі мною, адже я просто хочу мати родину, де я буду нарешті щаслива? Що мені тепер робити, що б ви порадили?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
