Я довго хлипала того вечора, коли Микита проводжав мене додому. Хоча яке там додому? Я жила в сестриній квартирі, у великій, але тісній для мене.

Моя кімната – то лише назва, бо своєю її назвати важко. Гостей не запросиш, навіть Микиту. У сестри свій сімейний уклад, маленький син, тож прощалися ми завжди біля під’їзду, під холодним світлом ліхтаря.

— Микито, ти ж зайдеш колись? — запитала я, витираючи сльози, що котилися по щоках.

— Надю, ти ж знаєш, як у вас там. Лера не любить чужих, та й малий увесь час галасує, — він зітхнув, обіймаючи мене міцніше.

— Але я б хотів. Правда.

Я кивнула, мені було дуже прикро. Не на нього, ні, а на весь цей світ, що не давав нам бути разом так, як ми мріяли. Того вечора я повернулася до своєї кімнати, зачинила двері й хлипала, уткнувшись у подушку.

Думки про нашу з Марією розмову не давали спокою. Вона була категорична: ніхто нас не підтримає, ніхто не допоможе. І я відчувала, як самотність обступила мене.

Я сиділа на ліжку, втупившись у стелю, і думала про те, як усе склалося. Батько мій, Василь Іванович, був суворим, але справедливим. Він дозволив мені навчатися в цьому великому місті лише за умови, що я житиму в сестри Лариси.

— Щоб ніяких дурниць! — його слова гуділи в голові, наче дзвін. Він боявся, що міське життя закрутить мені голову, що я забуду про навчання й почну ганятися за спокусами великого міста. Грошей давав обмаль, щоб я думала лише про книжки.

— Тату, я ж не маленька! Дай мені шанс! — благала я його перед від’їздом.

— Надю, слухай уважно, — відрізав він. — Освіта — твоя дорога в життя. А хлопці, кохання — то все дурниці. Зробиш помилку — не чекай від мене порятунку.

Лариса, моя старша сестра, була хитрою, як лисиця. Вона завжди знала, як підійти до батька. “Тату, таточку,” — і він танув, як віск.

Свого сина вона навіть назвала на честь діда — Василем. І все, наш залізний Василь Іванович здавався. Але для мене його твердість лишалася незламною.

— Ларисо, може, ти поговориш із татом? — якось несміливо запитала я.

— Надю, ти що, з глузду з’їхала? — вона пирснула. — Проти батька йти? Та я навіть думати про таке не буду! І тобі раджу не починати.

Я сподівалася, що мама Микити, Олена Григорівна, нас зрозуміє. Але вона просто вигнала мене з дому, коли я прийшла поговорити.

— Тобі ще вчитися й вчитися, дівчино! Яка з тебе дружина? — її слова і досі гули мені у голові.

Я повернулася додому й знову плакала. Але в ту ніч я вирішила: досить ховатися. Я набрала номер батька, хоч годинник показував глибоку ніч.

— Тату, я кохаю його. Це не дурниці, — сказала я, стримуючи тремтіння в голосі.

— Надю, ти знаєш мою думку. Але якщо ти впевнена, подумаємо, — відповів він несподівано м’яко.

А тим часом мама майбутнього нареченого теж думала. Олена Григорівна тієї ночі теж не спала. Вона сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з остиглим чаєм. Її син, Микита, був уже дорослим — двадцять шість років, своя робота, свої плани.

Вона знала, що не втримає його вічно. Але весілля? З тією дівчиною без власного кутка, без матері, з батьком десь у далекій провінції?

— Мамо, я кохаю її, — сказав Микита якось за вечерею.

— Сину, подумай головою, — відповіла вона, стримуючи роздратування. — Вона ж студентка, ще два роки вчитися. Ти один усе тягнути будеш? А я що, знову на собі двох дітей тягну?

Олена Григорівна тільки-но почала жити для себе. Зробила ремонт у квартирі, вперше поїхала у відпустку без докорів сумління. А тепер усе починати спочатку?

Вона цього не хотіла. Їй було лише сорок п’ять, і вона мріяла про спокій, а не про гамір молодої сім’ї в своїй квартирі.

Вранці вона приготувала Микиті його улюблені сирники й сіла навпроти. Її голос був спокійним, але твердим.

— Сину, ти уявляєш, що буде після весілля? — почала вона. — Квартиру знімати? Це ж усі твої гроші підуть. А якщо я віддам свої заощадження, то про машину можеш забути. Ти молодий, у тебе все попереду. Навіщо тобі ці кайдани? Подумай про себе. І про мене подумай.

— Мамо, я ж не хочу тебе ображати, — Микита опустив очі. — Але я її кохаю.

— Кохання приходить і минає, синку. А машина — це реально. Подумай, скільки у тебе буде можливостей, якщо матимеш власне авто! — вона всміхнулася, але в її очах була тривога.

Того вечора я чекала Микиту біля його роботи. У скронях калатало, я пританцьовувала від нетерпіння. Мені так хотілося розповісти йому про розмову з батьком!

Я уявляла, як ми обіймаємося, як він радіє разом зі мною. Батько мене підтримав — неочікувано, але так щиро. Сказав, що квартиру й машину до весілля підготує. І весілля буде не гірше, ніж у Лариси.

— Обери тільки країну для медового місяця, — сміявся він у слухавку.

— Микито! Слухай, у мене такі новини! — я кинулася до нього, щойно він вийшов із дверей.

— Надю, зачекай, дай я спочатку, — його голос був напружений, і я відчула, як холодок пробіг по спині.

Він стояв, опустивши очі, і я зрозуміла: щось не так. Микита зізнався, що довго думав над словами матері. Про машину, про свободу, про те, що ми ще молоді. Я слухала, і сльози знову підступали до очей.

— Ти що, хочеш усе відмінити? — мій голос тремтів. — А як же ми? Як же наші плани?

— Надю, я не хочу тобі брехати. Мама права. Ми не потягнемо. Не зараз, — він відвів погляд.

Я стояла, не вірячи своїм вухам. Усе, про що я мріяла, руйнувалося. Але я не хотіла здаватися. Я знала, що кохання варте боротьби. І якщо Микита сумнівається, я доведу йому, що ми можемо все.

Я повернулася додому, в голові все ще гуділо від розмови з Микитою. Його сумніви мене ображали, але я не могла просто відпустити наше кохання.

У квартирі було тихо, лише Лариса поралася на кухні. Я сіла поруч і, не стримуючи сліз, усе їй розповіла: про його вагання, про слова Олени Григорівни, про мою рішучість боротися.

Лариса слухала, хмурячи брови. Коли я закінчила, вона поклала ложку й подивилася на мене з сумішшю жалю й роздратування.

— Надю, та він тебе не вартий! — різко сказала вона. — Хлопець, який при перших труднощах біжить до мами й слухає її, а не тебе? Ти заслуговуєш на когось сильнішого. Подумай, чи потрібен тобі такий кавалер?

— Але я його кохаю, Ларисо! — вигукнула я, витираючи сльози. — Він просто розгубився. Може, я зможу його переконати?

— Кохання — це не одностороння гра, — зітхнула сестра. — Якщо він не готовий боротися за вас двох, то що буде далі? Ти віддаватимеш усю себе, а він тікатиме від проблем?

Я мовчала, її слова крутились в голові. Невже вона права? Невже Микита справді не той, за кого варто триматися? Але як відпустити того, заради кого я готова була піти проти всіх? Я дивилася у вікно, де місто світилося вогнями, і тихо запитала себе: Чи варто продовжувати стосунки з таким кавалером?

— Ларисо, а якщо я все ж спробую? — прошепотіла я.

— Спробуй, якщо душа велить, — відповіла вона м’яко. — Але не забувай про себе, Надю. Ти варта більшого.

Я кивнула, відчуваючи, як сумніви й надія борються в мені. Що буде далі, я не знала, але рішення мала прийняти сама.

Ми з Микитою так і зустрічаємось як зустрічались. Про шлюб він мовчить, ніби і не робив мені ніколи пропозиції, ніби мені все наснилось.

Про те, що я отримаю до весілля від тата квартиру у авто я також нічого поки не казала. Не знаю, як узагалі все це розуміти і як мені бути.

Скажіть, невже кохання не варте того аби за нього боротись? Невже сестра права і з таким як мій Микита сім’ю не побудувати?

Головна картинка ілюстратвина.