Моє життя було чудовим, справді, чудовим. Мої батьки мене любили, ми не розкошували, але в мене були й гарні іграшки, і солодощі. У мене були вірні подружки в школі, в інституті так само були друзі, з якими ми весело проводили час, там я зустріла Вадима, ми закохалися і одружилися.
Я вийшла в декрет навіть року не пропрацювавши в школі, Вадим нас забезпечував, далі батьки допомогли нам купити квартиру, потім на світ з’явилася наша донечка.
Я нікому не робила зла і навіть не думала, що можу щось подібне отримати від найріднішої людини. За що? Я всім серцем любила свою родину, я була певна, що життя прекрасне, головне подалі триматися від людей, які роблять його складним, нудним, важким.
І ось тут Вадим від мене йде.
Як? Чому? За що?
Чоловік вів себе зі мною так, наче я йому чужа обридла жінка, яка його все життя тримала біля себе.
І це мої халепи лиш почалися. Раптом затопили сусіди зверху, а прийшов до мене розбиратися сусід знизу, який щойно зроби ремонт.
Я цього дядька насупленого старалася уникати за своїм принципом щасливого життя, що краще триматися подалі від людей, які можуть зіпсувати тобі настрій щонайменше.
– В мене все тече!, – почав він, але далі побачив, що й у мене зі стін ллється і якось затих.
Далі Вадим вирішив, що я маю йому віддати половину за квартиру, бо ж треба нову кохану вивезти десь на курорт, досить мені жирувати.
Батьки мої були за кордоном і я не мала навіть з ким поговорити і порадитися, вставала з ліжка лише заради того аби відвести дітей в садок і раділа, що вони там можуть поїсти, бо я не мала сили ні на що.
А потім я пропустила, що донька почала марніти на очах.
Я не думала, що в такої маленької дитини можлива та хвороба. Кинулася по родичах, сказала чоловікові, свекрам, навіть в нашому будинку для Вікусі збирали гроші.
Вирішила, що продам квартиру і так врятую дитину. Чоловік погодився, хоч і не радо аби всі кошти я віддала на лікування. Переїхала в батьківську квартиру і намагалася всюди встигнути – і з старшим сином і з молодшою донькою.
Квартира продавалася погано, бо після недавнього затоплення ніхто не хотів давати таку ціну, як вона коштувала, а намагався знизити. Я була просто в розпачі. Після чергових оглядин, коли я мало не руками приклеювала віддерті шпалери, але все одно покупці це не оцінили, я напевно, надто голосно хлипала у ванній, бо раптом в квартиру хтось зайшов.
Я зраділа і вибігла, думала, що покупці вернулися. Але там був сусід, похмурий і проти всього світу налаштований.
– Що, нема грошей?
– Нема, не хочуть купувати з такими сусідами, – зітхнула я.
– Я тобі ось зібрав трохи… У мене так сина не стало, дружина не могла більше бути зі мною, а я з нею. І так ми не зберегли ні його, ні наш шлюб. А тобі зараз треба більше. Колись віддаси.
В звичайному пакеті була кругленька сума і я від радості мало не стрибала.
– Дякую! Я вам все віддам!
Ми переїхали до Німеччини, там мама мені змогла вже більше допомагати. Була з сином, а я з донькою. Завдяки тому, що все рано виявили, то моя донечка тепер здорова.
Ми вернулися в Україну і там мене чекав нарешті приємний сюрприз – свекри вмовили Вадима віддати частку квартири дітям.
Той прийшов дуже невеселий, бо його жінка вже добряче налаштувала, але не посмів піти проти волі батьків.
Дідусеві Борису ми потроху віддаємо гроші, але він і не наполягає. Діти кличуть його дідом, їм все одно, скільки дідусів має бути, ось у них три.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
