“Дуже цікаво все виходить, тобі так не здається, доню?” – мама ходила із кута в куток кімнати і все ніяк не могла заспокоїтись, – “А Тарас тобі от так прямо і сказав? Ти від себе нічого не додала? Тоді про яке одруження мова, доню? Не для того я на все це заробляю, аби ти і слова мовити права не мала”.
Моя мама вже багато років працює в Португалії. Там вона покоївка у невеличкому готелі. Зарплатня не захмарна, але харчування і проживання безкоштовні, проїзд не оплачує, то й гроші всі при ній.
Вона вдова, тата мого не стало десять років тому і оскільки ми жили в селі, а саме татова робота і годувала нас, мама не мала іншого виходу – подалась на заробітки.
Я ж вивчилась, нині працюю. На 24 день народження мама мені подарувала квартиру. Не в столиці, не в новобудові, але двокімнатну у прекрасному старому і тихому районі міста. Дім дуже теплий, сусіди дружні.
Заїхала у нові апартаменти я не сама, бо вже на той час мала хлопця з яким зустрічалась і все йшло до того, що ми мали б сім’ю створити.
Тарас не раз говорив, що у нас будуть дітки, ми й імена їм підібрали. Ми із ним працювали віддалено, основну частину дня були вдома. Жили як сім’я і я вже собі думала, що в нас усе ідеально, аж доки не зробив мені Тарас пропозицію, та от не до вінця він мене кликав, а в нашу стару сільську хату.
— Слухай, чого то ми в місті сидимо в квартирі? Тільки намарне комунальні такі дорогі оплачуємо. Нам все одно звідки працювати. аби інтернет був, а от сестра моя квартиру орендує і такі гроші великі платить. Її чоловік залишив, як їй самій далі? Поїхали в село, а сестра з дітьми тут хай поживе.
Я не сприйняла ті слова серйозно. Яке село, куди мені їхати, навіщо? Та й дім мій тут, у цій квартирці. Як то, чужі люди будуть спати на моєму ліжку, користуватись моїми речами? Та ну!
Але вже наступного дня до нас на гостину завітала сестра Тараса, Наталя. Я бачила її кілька разів, все вона зайнята, як не дітьми то роботою, а це прямо сама прийшла. Перше, що кинулось в очі – 9 місяць. Вона ледь до квартири увійшла.
— Ох і день сьогодні важкий. – мовила сідаючи до столу. – Поки занесла документи у школу і садок, то вже ледь до вас дійшла. добре, що тут усе під рукою буде. Мені з коляскою і погуляти буде де і дітей вести не далеко. То що, ви в понеділок з’їжджаєте?
Я дивлюсь на Наталю, на Тараса, а ті на мене і не зважають, говорять про те, як і коли ми поїдемо, та дивуються тому, як швидко із документами все владналось.
— Ми нікуди їхати не збираємось, – кажу голосно, – З чого ти взяла?
— Ой, Рито, не жартуй так із Наталею. Не в її стані ті жарти сприймати адекватно. – каже мені Тарас.
Але я стояла на своєму, нікуди з’їжджати не збираюсь. Наталя тут же почала хлипати, вся така кругла і беззахисна:
— Ви ж пообіцяли. Я дітей з місця зняла, в школу у садок тут уже прилаштувала. Яка вам різниця звідки працювати? В селі вам спокійніше і краще буде.
Пішла Наталя хлипаючи, Тарас її проводжав та все втішав і запевняв. що я передумаю і що ми таки переїдемо в село.
— Як ти можеш бути настільки спокійною? Мені так соромно, як оце щойно ніколи не було. Наталя в такому стані, а ти стоїш над нею і своє говориш. Вона – рідна нам людина, а ти, ти теж жінка, повинна була її пошкодувати, але ні, стояла і не збиралась і словом втішити.
Мама саме у відпустці була, тож коли я їй все розповіла, вона одразу й приїхала. Вислухала мене, довго ходила з кутка в куток. а потім сказала, що мені з Тарасом не по дорозі. За її словами такі його прохання узагалі неприпустимі.
Так, можливо і хапнув Тарас мій зайвого і ця вся ситуація дуже неприємна, але ж хіба через таке я повинна його залишити, як каже мені мама?
Та й у Наталі ситуація складна: чоловік залишив і їй треба десь жити, брат їй останнє віддати готовий.
Я заплуталась вкрай. Скажіть: Тарас у мене дуже добрий і сестрі допомагає у скруті, а чи я наївна і таки мама права?
Головна картинка ілюстративна.