Дуже вже я здивувалась коли сваха сказала, що нам потрібно серйозно поговорити. Ну так, я мала до неї розмову давно і вже мені не терпілось тій жінці висловити все, але ж Оксана мене стримувала.
Ну а тут, вже як сама мене покликала то сама Доля веліла. Вже я повітря набрала і мала їй усе сказати, як вона мені: “Чого ж ви так дитину свою не любите, Маріє?”.
Мені все із голови вилетіло, що там було. Тобто, я дитину свою не люблю? А сваха і далі веде свою балачку та все ніби й про мене, та ж навпаки якось.
— Як ти могла такі висновки зробити, Таню? – запитую а сама вже скипаю вся.
— Так Оксана ж мені все як на духу розповідає. А з кім сироті при живій матері ще поділитись? – відповідає та обурено.
Я дивлюсь на неї, кліпаю і вже не знаю чи сміятись, чи хлипати гірко, бо ж мені моя дитина геть іншої співає і вже я скільки років сну не маю після її слів.
Усе своє життя я присвятила тому, аби моя донечка Оксана мала кращу долю ніж ото мені випала. Вона була моїм світом, моєю надією і сенсом у житті.
Ще та була малою, а я робила все, аби вона почувалася щасливою. Працювала важко, не шкодуючи себе. Купувала Оксані найгарніші сукні, красиве взуття, стригла її тільки в перукарні, щоб вона почувалася доглянутою й особливою.
Чи згадувала про себе? Про себе я не думала: 8 років ходила в одному й тому ж пальті, власноруч латала черевики, відмовляла собі у елементарному. “Головне, щоб дитина мала, а мені нащо вже?”, – думала я.
Коли Оксана моя виросла й вийшла заміж, я спершу зітхнула з полегшенням. Її чоловік здавався порядним і надійним, а чи не це головним для матері.
Оксана виглядала щасливою спершу. Я собі тішилась, раділа за неї, вже все дбала у ту родину. Та от з часом її розповіді почали мене тривожити.
– Мам, я не можу з нею, – часто казала Оксана, маючи на увазі свою свекруху. – Вона економить на всьому, постійно рахує гроші й мені нічим не допомагає.
Оксаночка працювала , але на те виходило, що мусила ще й купувати продукти на всю сім’ю, оплачувати комунальні. І все це із сімейного бюджету молодої сім’ї.
А сваха не мала совісті, користувалась тим, що сім’я молода у них жила. Собі і шубу нову придбала за 60 тисяч і килим з-за кордону виписала у кімнату свою, і шафу у всю стіну і матрац ортопедичний за 40 тисяч.
А Оксаночка моя і цукерки собі придбати не могла. У кишені гроші були, але на проїзд, та на булку яку в обідню перерву. А то все до копійки мусила витрачати, аби прогодувати усіх.
Мені сон не йшов після її розповідей. Скільки раз поривалась сваху набрати. Як може матір так поводитися з молодою сім’єю? Та от Оксана все мене відмовляла, бо ж як їй потім жити у тій квартирі, якщо відносини зіпсуються?
Тож я допомагала Оксані ще більше. Купувала гарні речі для неї й онуків, давала гроші, намагалася зробити все, щоб їм було легше.
Проте одного разу, коли я приїхала до Оксани в гості, сталася несподівана розмова. Сваха моя покликала мене на кілька слів
– Маріє, ми мусимо поговорити, – почала вона.
А таки мусили, бо я мала до неї повно питань і вже роками себе стримувала, аби не вимовити все що накипіло. Набрала я повітря аби почати, а та мені:
— Мене Оксана просила не втручатись та я вже сил не маю. За що ж ти так свою дитину не любиш, Маріє?
Мені очі стали втричі більші, бо де такого почути думала. А та вже як почала, то веде далі, що я у доньки яка має двох малих дітей прошу гроші вічно на свої потреби і забаганки:
— А вона така добра дитина у тебе, собі лиш на проїзд і пиріжок залишає, майже всю зарплатню тобі віддає. Я все знаю, бо кому ще пожаліється сирота при живій матері?
Я з подивом прислухалася до її слів. Виявилося, що Оксана часто скаржилася їй на мене. Розповідала, що я нічим їй не допомагаю, що завжди була жадібною, ніколи не дбала про неї так, як повинна.
Оксана зайшла до кімнати, щебетала до нас обох, а я сиділа, мов водою злита. Що мала казати свасі? Та чи й повірила б мені вона, що оту пісню я від доньки своєї чула і про неї?
Як я могла відкритись тій жінці, адже тоді в зняла маску із своєї дитини, яка, судячи з усього, дуже гарно прилаштувалась на двох стільцях.
Оксані я нічого не казала, бо не розумію, як мені бути. ніби як виходить, що Оксанці добре, все вона має і мрія моя про те, що донька буде жити краще від мене здійснилась.
А з іншого боку – таке про мене говорити після усього що я для неї зробила? Як я зможу вірити хоч одному її слову після всього?
От як бути, поясніть мені?
Головна картинка ілюстративна.
