Вийшла заміж за чоловіка з собакою – величезним білим алабаєм. Я проти собак в квартирі, тим більше, таких великих. В іншому за чоловіком недоліків відмічено не було, тим більше я теж “з причепом” – у мене донька. Так що погодилася.
Два роки прожили без проблем: квартира у мене велика, він за песиком доглядав, виховував, прибирав. Наявність собаки мене ніяк не зачіпала. Пес ставився до мене холодно, але шанобливо, доти, поки я не запросила в гості свою співробітницю. За півгодини, поки ми пили чай, її нові лакові човники були зжовані повністю. Довелося їй дати мої кеди і компенсувати вартість туфель. Прикро було неймовірно, але до собаки не полізла – у нього є господар, нехай і виховує.
Через кілька тижнів помітила, що колега прийшла з обіду в іншій парі взуття, сказала: “Зламався каблук”.
Судячи з усього, вона так засмутилася другим за місяць зіпсованим туфлям, що не помітила, що на сумці теж є сліди зубів. Тут-то у мене і тьохнуло: пішла подихати свіжим повітрям, беру куртку і бачу, що у неї на пальті така рідна, знайома біла шерсть.
Чоловік особливо не заперечував, в той же вечір з’їхав в хостел, а через тиждень на орендовану квартиру. Речі забрав, пса залишив. Спочатку говорив, що забрати нікуди, потім і зовсім відмовився забирати, називаючи собаку “зрадником”. Грошей на собаку не дає. А я як ненормальна сиджу і думаю, як прогодувати і обслужити пса, який важить більше від мене. Вигнати не вижену, адже поплатився за те, що мене захищав. І подвійно прикро, що найпорядніший чоловік в моєму житті – пес…
З Мережі.
Фото ілюстративне.
