Заскреготали гальма автівки. Панянка спинилася коло Ярославової «крамниці» і, купивши по купці яблук, грушок та слив, спритно подалася назад за кермо. А Ярослав тим часом угледів за шибкою дверцят симпатичного котика.
— ГАРНИЙ! — прицмокнув услід панянці, а коли та з півоберта скептично зиркнула на продавця, показав очима на біло-попелястого красеня.
— Гарний то гарний, — скривилася, — але ось їду до моря і мушу за собою тягти.
— То залиште мені на той час, — щиро запропонував Ярослав. — Он, бачите, коза сусідська у моєму саду пасеться, молоком не зобидимо…
…Коли дванадцять літ тому Ольга полишала Погорільці і їхала на заробітки до Італії, Ярослав перечити не наважився. Троє дітей на ноги звести треба, а роботи в селі — катма. Ніби й руки у чоловіка золоті, колись на львівському механічному слюсаря Колясу іншим у приклад ставили, а докласти ні до чого… Перебивався випадковими підробітками. То в Брно трудився на фірмі з ремонту та будівництва залізничних мостів, то у Швеції чорниці збирав. Пекельна робота — і там, і там… Платили добре, але й жили тягнули незгірш. Пригадує, в лісі — комарі, змії, але норму — 247 кг на трьох чоловік — здавай. А ще — чужина!
Та Ярослав, коли їздив по закордонах на заробітки, ніколи й гадки не мав, аби там лишатися на роки. Сезон відкалатав — і баста, вдома жінка, діти, їм ласка, увага потрібні.
Так думав і про Ольгу, коли та наважилася податись на заробітки. Сама ж казала, їде на рік, максимум — два!
Але ось дванадцять спливло відтоді, як жінки на обійсті нема… Ярослав уже не вірить, що й повернеться. Зрештою, цю віру він поховав для себе не нині й не вчора, а ще кілька літ тому, коли Ольга почала переманювати до Італії й дітей.
Довго думав, як бути за такої ситуації. І дружина шлюбна ніби десь є, а фактично він самотній… Так і до чарки потягнутися можна було. Але думку цю нечисту гнав від себе подалі і «вдарився» у садівництво!
Садівник, однак, у ньому жив віддавна. Якось іще слюсарем був у відрядженні. Не міг тоді не поїхати за 400 кілометрів до Мічурінська і набрати елітних саджанців, де кілька сортів на одному дереві… В Сухумі, теж у відрядженні, познайомився з науковим співробітником садівничого інституту. Ні імені, ні прізвища того чоловіка Ярослав уже не пригадає, хіба очі, немов чорниці, — темні, аж сині, перед собою бачить і голос проникливий чує: «Бєрі, синок, грушу, вєк мєня помніть будєш…». І розлоге дерево з далекої Грузії донині медово солодить Ярославову самотність. Утім, не лише його. Саджанців, щепок нароздавав у всі кінці Погорілець. Он Ігор, сусід-пасічник, тими грушками не нахвалиться. А в Ярослава — і яблука, і сливи, і персики… Та й поруч зі старим садом молодий на ноги спинається. Ніби ніколи й потилицю почухати — навесні, влітку, восени, а прийде зима…
Саме тоді до грудей ні-ні та й підступить думка про самотність. Коли спить сад, коли дерева без листя, мов святі, відпочивають од тяжкого плодоносного труда. Та не так ховається у її чорних тінях, як шукає промінчика сонця. І в такі хвилини знову виручає робота. Ось бак для нагріву води біля хати прилаштував — від квітня до жовтня проблем із теплою нема… Із залізом, бляхою змолоду був, як мовиться, на «ти». Й апарат у разі чого зварювальний має. Сусідам паркан, браму підварити — не відмовить… Та не все ж про користь дбати. Любить Ярослав і красу. Бузька на криниці змайстрував, на подвір’ї «альпійську гірку» спорудив. Квіти, як і дерева, — його уподобання. Насіння аж із Полтавщини, маминої батьківщини, сестра надсилає.
— За буднями, клопотами й туга з серця відступає, — каже Ярослав сусіду, подаючи йому здоровенними, як лопати, долонями кілька запашних золотистих яблук — для внучки.
Відступає — то правда. Але чи надовго? Миколка й Оксанка — з дружиною на чужині, старший Іван у бізнес подався.
Стосунки з дітьми у Ярослава чудові, але бачаться рідко. А він потребує людей, спілкування. З сусідами товаришує, як одна душа живуть. Раз якось присів біля траси з грушками, а тут Віка, дівча сусідське, поруч примостилася. Подружилися, та так, наче вона йому дочка…
Добрі щирі люди, сусіди і є тими сонячними віддушинами Ярославової самоти. Для них чоловікові не шкода ні яблука, ні сливки, ні умілих рук, ні доброго слова.
…Десь на морі забарилася панянка, і біло-попелястий Біфік місяць уже «купається» у козячому молоці. Зізнатися, Ярослав навіть не уявляє, як їх обох розлучатимуть. І в тому гіркуватому полиновому передчутті мимоволі закрадається в душу грішна думка: а може, обійдеться…
Автор – Ілько КОЛОДІЙ.
Фото ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
