Пізно ввечері, коли годинник уже давно перевалив за одинадцяту, а в квартирі пахло попкорном і «Анатомією Грей», пролунав дзвінок у двері. Марина, закутана в плед, зітхнула так, що серіал сам став на паузі і поплелася відчиняти.
Двері розчинилися, і в квартиру, ніби ураган у спідниці, влетіла сусідка Світлана. Волосся розпатлане, очі горять, на щоках рум’янець від бігу сходами.
— Привіт! Твій вдома? — випалила вона одним подихом.
Марина миттю прокинулася.
— А що трапилося? Пожежа? Потоп? Ти знову кота сусідам на балконі зачинила?
— Та ні! Шафу треба пересунути! Терміново! У мене там нова доставка, коробки до стелі, а я одна не впораюся!
— А твій що, на Мальдівах? — Марина прищурилася.
Світлана закотила очі так, що ледь не вивихнула.
— Мій, як завжди, «зайнятий». Сидить у навушниках, полює на драконів чи на кого там зараз модно полювати. Я йому п’ять разів казала: «Сергію, шафа!» А він: «Зараз, люба, ще один бос». Бос, Марино! У нього бос важливіший за дружину!
Марина сумно посміхнулася і розвела руками.
— Співчуваю, але допомоги не буде. Андрія вдома нема.
— А де він? — Світлана підозріло звузили очі. — Знову у відрядженні?
— Та ні, в гаражі.
— О дванадцятій ночі?! Там що, дівич-вечір для автомобілів?
Марина зітхнула ще важче.
— Там світло є, чайник є, диванчик є, телевізор є… Раніше другої не приходить. А завтра о сьомій ранку вже знову туди біжить, наче його там безкоштовне пиво роздають.
Світлана витріщилася.
— Ти впевнена, що він точно в гаражі, а не… ну, ти розумієш?
— На сто відсотків. Я якось влаштувала йому «сюрприз». Приїхала перевірити, він там… в старому светрі, весь у маслі, мугикає і крутить гайки на якомусь древньому «Запорожці», якого купив за копійки.
— Нащо йому той «Запорожець»?! У вас же «Тойота» нова!
— Оце я в нього теж питаю вже пів року! Він каже: «Це не машина, це — проєкт душі!» Проєкт душі, Світланоо! Він з ним розмовляє! Я вчора чула: «Ну не підведи мене, Зоряночко, завтра карбюратор розберемо…» Зоряночко! Він їй ім’я дав! А мені за дванадцять років шлюбу навіть «зайчик» рідко коли скаже!
Марина вже не стримувалася — слова лилися потоком.
— Уяви: я вдома в піжамі з фламінго, з маскою на обличчі, а він там з Зоряночкою обнімається!
Світлана вже тихенько реготала.
— Ну, хобі в чоловіків… Краще, ніж моя ситуація. Мій хоч і вдома, а все одно — привид. Прибігає, кидає портфель, хапає тарілку борщу й — до компа. Рейд важливіший за сім’ю!
Марина розвела руками.
— Я вже не знаю, що думати. Я ще молода, гарна, готую смачно, прибираю, прасую його дурні сорочки з коротким рукавом… Машина преміум-класу, гроші є. Чого тобі ще треба, чоловіче?! Хочеться возитися з розвалюхою — віддай її в сервіс, сиди собі в шезлонгу, пий каву, контролюй. Так ні! Біжить туди, як на перше побачення! Мені іноді здається, що я йому просто нецікава. Ну то скажи прямо: «Марино, пробач, я Зоряночку більше люблю». Я зберу валізу і поїду… до мами, чи до Туреччини, чи куди завгодно.
Світлана обережно поклала руку їй на плече.
— Марино, не накручуй. У чоловіків має бути своя територія. Радій, що це не Оля з п’ятого поверху.
— Територія?! А в мене може бути своя територія?
— Звісно! Ти ж малюєш, викладаєш у Інстаграм, у тебе вже три тисячі підписників!
— Це для душі, але все одно вдома. А я хочу… Я все життя мріяла про сальсу! Не просто фітнес, а справжні латиноамериканські танці! З обертаннями, з руками, з цим… вогнем! Уявляєш: я в червоній сукні, каблуки, партнер — такий собі гарячий Хав’єр, і ми…
— Ого! — Світлана округлила очі. — То ти серйозно?
— А чому ні?! Нехай побоїться, що я теж можу знайти собі «проект душі»! Може, тоді пригадає, що в нього дружина не тільки для борщу й прання існує!
— Ну… теоретично…
— Ні, Світланко, чоловіки не змінюються. І ми, до речі, теж. Все брехня кругом. Простіше б було: розлюбив — скажи. Набридло — іди. А то «люблю, але в гаражі мені краще».
— Я тебе люблю! — раптом пролунав із коридору знайомий бас. — І нічого я не набрид! Просто тихо зайшов, а ви тут цілий жіночий клуб влаштували!
Андрій стояв у дверях у своєму «гаражному» светрі, весь у плямах від мастила, але з широкою посмішкою. В руках тримав… величезний букет троянд і коробку цукерок.
— А щодо сальси… Ти коли востаннє мені про неї розповідала? Років п’ять тому? Я думав, ти передумала!
Марина завмерла з відкритим ротом.
— Ти… чув усе?
— Від слова «Зоряночка». До речі, вона сьогодні завелася з першого разу! — Він гордо підняв великий палець. — І про танці — вирішили. Записуємо тебе на сальсу з наступного тижня. У мене друг якраз студію відкрив. А партнером буде… я.
— Ти?! — Марина ледь не впала. — Ти ж дві лівих ноги й ритму в тобі, як у холодильнику!
— Ну й що? Зате я твій. І в червоній сорочці виглядатиму не гірше за Хав’єра. Головне — щоб ти була щаслива. А Зоряночка почекає. Вона не ревнива.
Світлана, яка вже п’ять хвилин намагалася непомітно прослизнути до дверей, нарешті видала:
— Еее… молодці ви, звісно… А шафа в мене так і стоїть… Я, мабуть, піду. До свого «рейду»…
Вона вискочила в коридор, тихо зачинила двері й уже на сходах почала реготати в голос.
— От зараза… А я думала, що в мене все погано! Треба Сергію сказати, що якщо він ще раз «рейд» скаже, я запишусь на бокс. І партнером буде не він точно!
А в квартирі Марини Андрій уже вальсував по коридору з пилососом у руках, наспівуючи: «Бесаааме мууучооо…».
Марина стояла, тримаючись за стіну, і сміялася до сліз.
Іноді, щоб чоловік почув, треба просто поговорити… з сусідкою. Досить голосно. І щоб він саме в цей момент тихо зайшов з квітами.
