Двері відчиняти зовсім бажання не мала, але мама ніби відчувала, що я стою по той бік дверей – натискала на кнопку дзвінка знову і знову. Я знаю чому вона прийшла, знаю, що зараз почую і розумію, що знову всередині мене прокинеться зрадницька думка: мама права, ну що я тут роблю?
Від недосипу світ перед очима йшов обертом. Майже на автопілоті дійшла від стаціонару до своєї квартири. Довго стояла під холодним душем намагаючись прокинутись. Мені ще й ти на роботу, попереду дванадцять годин і я повинна бути бадьорою і з усмішкою на обличчі.
Мені інколи здається, що я ніколи й не жила інакше. Дні звелись до одномаїтніх рухів: стаціонар, дім, робота, знову та ж палата. Мій одяг збільшився на мені на три розміри і висів вільним балахоном: “Ти так змінилась”, – сказала стривожено подруга яка не бачила мене кілька місяців. Видно не в кращу сторону, адже стурбованість ясно читалась у її широко відкритих очах.
Так було не завжди. Майже три роки тому я вийшла заміж. Ну як заміж? Ми із Антоном вирішили що три роки зустрічей достатній термін для перевірки стосунків і ми готові до спільного проживання. Та й Ілля – п’ятирічний син Антона, ніяк не міг зрозуміти чому то я не живу поруч із ним, а в окремій квартирі:
— Ти моя мама? – допитувався зазираючи у в очі.
Що я могла сказати? Він не міг пам’ятати рідної матері, а у свідомому віці поруч завжди була я і бабуся.
Пропозицію Антон мені зробив, але офіційно оформлювати стосунки не поспішав. Надто болючим було для нього розтавання з першою дружиною. Він добре пам’ятає скільки клопоту йому приніс отой штамп у паспорті.
Ми прожили разом два роки. Справжнім янголом-охоронцем нашої родини була мама Антона. Інга Валеріївна стала мені подругою, мамою і соратником. Ніколи вона мене не повчала, не намагалась перетягнути любов сина і онука на себе, навпаки:
— Ви сім’я, яка ж ви прекрасна сім’я. Антоне, бережи свою дружину, вона в тебе найкраща.
Все змінилось якось врапт і одразу. До нас зателефонувала сусідка Інги Валеріївни і повідомила, що їй зле. Ми усі разом поспішили за вказаною адресою, а там були приголомшені тим, що сказав сивочолий професор: надія є, але слабка, найближчі 24 години покажуть чого очікувати. Нам одразу сказали, що потрібно бути готовим до різних варіантів.
Інга Валеріївна злягла. Не розмовляла ні на що не реагувала, але була жива. Я їздила у стаціонар, на роботу, заводила і забирала Іллю зі школи, а Антон геть розклеївся.
Спочатку я щиро вірила у те, що він отямиться і візьметься за голову. Я добре його знала і ось так опускати руки у важку хвилину… це не було на нього схоже. Однак, все частіше, він почав приходити з роботи ледь тримаючись на ногах:
— Я не витримую такого навантаження. – виправдовувався наступного ранку, – Зрозумій, на мене надто багато всього навалилось, Я просто не можу інакше.
Оте “не можу” все частіше і частіше. За останній рік дійшло до того, що його звільнили з роботи і тепер основними його друзями стали місцеві гульвіси, які сидять на лавках попід під’їздами. Про маму і про сина він майже не згадує. Хіба як виправдання, коли вчергове я його забираю із відділку.
Я довго приховувала справжній стан справ від своєї родини. Я не могла їм сказати правду, мені було неймовірно соромно:
— Чого ти там досі живеш? – напустилась на мене мама коли дізналась правду від “доброї” моєї подруги, – Він тобі хто? Чоловік? Рідня якась, а чи коханий може? З якого дива ти кладеш життя і здоров’я на ту сім’ю? На себе поглянь. Та тебе скоро винесуть вперед ногами з цієї квартири. Тобі лиш 30 усе життя попереду. Чого ти тут досі? Поясни мені, дитино, бо я не розумію.
Мама ходить до мене щодня з одним і тим же. Вона уже кілька разів і речі мої складала, але я просила її піти. Не знаю, чи то під її впливом, чи то я сама до того йду, але у мене з’являються думки про те, що мені тут не місце.
Але як я все покину? Ілля, Інга Валеріївна? Як вони житимуть без мене, адже нині тільки я опікуюсь ними обома?
Поглянула на себе в дзеркало і лячно стало. Голова йде обертом, адже не розумію, як мені вчинити правильно.
Покинути все і думати про себе і своє здоров’я? А чи зможу я спати спокійно знаючи, що залишила у скруті двох людей?
Як би ви вчинили на моєму місці?
05,11,2023
Головна картинка ілюстративна.
