Дякую, бабусю! Ви мене дуже виручили, – люб’язно усміхнувся чоловік, а я мало не підскочила від обурення.
Так і хотілося сказати: «Яка ж я бабуся?», а далі й прикусила язика: волосся відросло сивиною, камізелька хусткою обв’язана і козу веду на пашу. Крім кози тут ні з ким і поговорити, от і поговорила, проявила доброту і на тобі «подяку».
Материна хата на роздоріжжі, з одного боку поле, з іншого гайок, сусіди приїжджають лишень на літо, село поступово пустіє.
А тут вона й каже:
– Доню, нема на кого козу лишити, а мені треба на обстеження. Приїдь, поможи.
Думаю, що такого я в тому місті важливого роблю, що мамі не поможу? Взяла відпустку і поїхала. Думала, відпочину, тишу послухаю і душа моя заспокоїться.
Але ж де, ця коза дає мені такої ранкової пробіжки, що не один тапок загубила та знайти не можу. А як сяду її доїти, то жує мені одяг, панамку погризла, шорти також, але від того привітніша до мене не стала.
Я вирішила вже в маминому ходити, може, запах відчує та прийме мене за свою. Та де там.
Ранкові пробіжки, аж мені вже ноги в клубах розходиться, поясок загубила, от і підперезалася хусткою та й іду така красива, веду козу на пашу.
Аж тут автомобіль повз мене проїжджає і раз, і другий, для мене це дивина, бо у нас по вулиці як раз в день щось проїде, то вже подія.
А тут їздить і їздить, то туди, то сюди.
Далі пригальмував біля мене і звідти водій питає:
– Бабусю, а де тут у вас виїзд на дорогу. Мені навігатор показує вулички, а їх нема.
– Це вам прямо, а потім направо і направо, далі полем прямо хвилин десять їхати, от і виїдете. Але там дорога погана.
Чоловік полегшено зітхнув.
– Дякую, вам, бабусю, як добре, що ви мені зустрілися.
Спочатку я обурилася, адже яка я бабуся, вже хотіла цьому «дідусеві» сказати, що мав би водій мати кращий зір.
А далі й згадала, що я вже з рік махнула на себе рукою. Якось перестала дбати про себе – ні для кого не старалася, та й для себе не дуже хотілося. Мого чоловіка не стало, тільки сорок сім років, а вже серце. Діти своє життя мають, а я якось розгубилася. У мене з чоловіком не було ні великого кохання, ні якихось катавасій.
Знаєте, коли в людей якісь такі потрясіння в житті, то вони знаходить в собі сили змінити життя на краще чи бодай на інше. А у мене все рівно було всі ці роки шлюбу.
Одружилася з Миколою не через велике кохання, а радше через самотність. Тепер це смішно звучить, що в двадцять чотири я була самотня.
Він приніс кілька разів квіти на побачення і це вже був знак, що все серйозно, коли не серйозно, то приносили соняшник і лузали на лавці, чомусь такі у мне були асоціації.
Вийшла заміж і далі син на світ з’явився, далі донька. Я була щаслива, я дуже люблю своїх дітей та й до чоловіка ставилася добре.
А далі завчений графік: садок, робота, магазин, кухня. На вихідні прибирання, в неділю висипний і далі знову робочий понеділок.
Краще було влітку, коли дітей можна було відвести в село до мами з татом, але літня спека в панельці з сонячного боку не додавала любові в нашому сімейному житті.
Чекала осені аби спека стихла, далі зими аби швидше весна, далі літа аби відпочити. І ось так минуло життя.
Коли Миколи не стало я була розгублена, всі радили знайти собі чоловіка аби з ним віку доживати, аби не бути самотньою.
Я не могла сказати, що я була самотня з Миколою, про нього ж тепер лишень хороше.
Тепер моє життя відраховувалося від того, коли буде відпустка.
Такий собі відлік, не думаєте?
До мами я час від часу навідувалася, вона так само рятувалася від самотності, завела собі козеня, яке виросло в таку от розбалувану козу, яка ходила за нею по п’ятах.
Коли я приїхала до мами, то раптом побачила, що вона справді вже немічна.
– Любо, й коза вже теж стара. Вона у мене така розумна, чекає, коли я встану зі стільчика, розуміє, що ми вже не ті.
Не знаю, як там у мами з ногами, але коза виявилася дуже навіть прудкою, вона щодня влаштовувала мені пробіжки, бо не хотіла пастися там, де я її припинала, виривала ціпок і бігла на сусідські городи.
Тільки й чула протяжне від сусідки:
– Любо! Коза!
З часом мені сподобалося бути вдома, я згадувала, яка я була мала, як бігала по цих вулицях босою, а взуття несла в руках, бо ж воно було одне на весь сезон і боже збав його порвати.
Як це згадати, ким ти хочеш бути, коли для когось ти вже бабуся?
Такі думки мені не давали спати, адже наважитися на щось кардинальне не було ні сил, ні можливостей. Ось так доживатиму віку в паркому місті на нелюбій роботі.
Та машина ще кілька разів їздила попри мене і я бачила, що водій махає мені рукою, я так само йому махала, як доброму знайомому.
А далі сталося наступне. Не для мене, бо то був звичний для мене день, а от для водія машини був шок, як він мені потім сам розказав.
Отож, картина: веду я собі спокійно Сніжинку з паші, вона відчула, що я послабила шнурок, кілька разів ще перевірила, який у мене настрій, бо ставала обгризати листя по вулиці. Вона вже знала, коли я добра, то даю їй ще отак попасти, а, коли стомлена, то веду одразу до стайні.
І вона раз стала, другий, а потім як дремене просто до сусідки в город. А я за нею, а вона вихилясом, на зустріч оця машина, то вона її й завернула, бо та навтьоки від машини і просто в мої руки.
Я стою така вся червона, хусткою витираю піт і бачу, що у водія ось такі очі.
Я кивнула йому.
– Дякую, дідусю, – сказала з усмішкою.
– Прошу, – вирвалося у нього.
І ось його версія події.
– Їду я і бачу вас, аж тут коза навтьоки і думаю, стану та зловлю, бо ж що бабуся зробить. І бачу, як ви летите за нею, перескочили через рівчак, через пеньок і заходите збоку. Я подумав, що то якийсь жарт, не можу бабуся так ганяти, як спортсменка. А потім, як ви вже хустку зняли, то я вас і розгледів. От і вирішив приїхати та вибачитися за «бабусю».
Я усміхнулася, бо справді, уявила, як то все збоку виглядало, Сніжинка й справді мене натренувала.
Василь після тієї події привіз квіти і поки ми говорили, Сніжинка їх з’їла, але ми навіть нічого й не помітили.
За багато років я сміялася щиро, до сліз з очей, відчувала себе гарною жінкою, бачила, що попереду життя, а не вікування.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
