Я повільно складала сумку біля вхідних дверей. Поклала невелику скляну банку з курячим бульйоном, загорнуту в цупкий рушник, щоб не вистигла по дорозі. Додала три великі червоні яблука з власного саду та м’які вовняні шкарпетки. Мені скоро шістдесят, але сили ще є. Я звикла рухатися швидко, не люблю сидіти без діла. Щоранку встаю о шостій, прибираю в хаті, ходжу на ринок або в магазин. На здоров’я особливо не скаржуся, хоч іноді на негоду крутить суглоби. Сусіди часто кажуть, що я виглядаю жвавою та енергійною для свого віку.
Люба чекала на мене в міській лікарні. Вона зателефонувала вчора вранці, її голос у слухавці був тихим і безпорадним. Вона сказала, що її перевели в палату, але до неї нікому прийти. У неї немає ні чоловіка, ні дітей, ні близьких родичів.
Лише я. І в мене нікого немає, крім неї. Більше сорока років ми прожили пліч-о-пліч, мов дві сестри.
Ми познайомилися з Любою, коли нам було по вісімнадцять років. Обоє вступили до технікуму й поселилися в одній кімнаті гуртожитку. Я приїхала з маленького села, сором’язлива, із важкою валізою, у якій мама склала мені домашній одяг та консервацію. Люба вже сиділа на залізному ліжку біля вікна й розв’язувала шнурки на черевиках. Вона була непоказною дівчиною: худенька, із блідим лицем, тонким волоссям і маленькими сірими очима. Вона рідко посміхалася, але одразу запропонувала мені половину хліба й шматок сала, який їй дала в дорогу мати.
Відтоді ми стали нерозлучними. Навчалися в одній групі, разом ходили на лекції, разом готувалися до іспитів. Якщо в мене закінчувалися гроші, Люба ділилася зі мною своєю стипендією. Якщо Люба занедужувала й лежала з високою температурою, я не спала ночами, міняла їй вологі рушники на чолі й варила липовий чай.
Після технікуму нас обох направили працювати на місцеву фабрику. Ми знову поселилися разом, цього разу в заводському гуртожитку. А згодом, коли підприємство почало будувати житловий будинок, нам вдалося отримати дві невеличкі суміжні квартири на одному поверсі. Ми навіть двері в тамбурі не зачиняли, щоб вільно ходити одна до одної в гості. Вечеряли завжди разом, разом купували меблі, разом їздили на закупи.
Усе життя ми трималися разом. Люба завжди була менш рухливою, частіше скаржилася на втому й воліла проводити вечори вдома перед телевізором. Я ж постійно кудись поспішала, щось ремонтувала, саджала квіти під балконом, допомагала сусідам.
Це тепер я здаю квартиру і перебралася в село в батьківську хату, але все одно ми підтримуємо зв’язок і всі свята проводимо разом.
Я вийшла на зупинці, міцніше стиснула ручки сумки й пішла по асфальтованій доріжці до сірого триповерхового корпусу. У коридорах було тихо, лише зрідка проходила медсестра в білому халаті.
Люба лежала на ліжку під білим покривалом. Вона здавалася зовсім маленькою й висохлою. Шкіра на її обличчі мала сіруватий відтінок, а під очима залягли темні тіні. Побачивши мене, вона спробувала підвестися на ліктях, але я швидко підійшла й зупинила її.
— Лежи, лежи, не вставай, — сказала я, ставлячи сумку на стілець біля ліжка. — Як ти почуваєшся сьогодні?
— Погано, Юлю, — тихо відповіла вона, і її голос затремтів. — Уранці приходили лікарі, оглядали мене. Кажуть, що треба лежати, не робити жодних різких рухів. Сили зовсім полишають мене.
— Я принесла тобі гарячого бульйону, — я дістала з сумки банку, розгорнула рушник і зняла кришку. — Ще теплий. І яблука з саду помила. Тобі треба їсти, щоб відновлювати сили.
Я налила бульйон у чашку, яка стояла на тумбочці, й подала Любі. Вона взяла її тремтячими пальцями й зробила кілька невеликих ковтків. Потім поставила чашку назад і важко зітхнула.
— Дякую тобі, Юлю. Ти завжди про мене дбаєш. Якби не ти, я б тут зовсім пропала. У сусідніх палатах до жінок приходять чоловіки, діти, онуки прибігають, галасують. А до мене — ніхто. Слава Богу, що в мене є ти.
— Для того й потрібні подруги, — відповіла я, сідаючи на краєчок стільця.
— Ти все така ж жвава. Тобі шістдесят, а ти бігаєш, наче тобі тридцять. А я ось лежу й не знаю, чи підведуся взагалі.
— Не говори дурниць, — заперечила я. — Підлікують тебе, і повернешся додому.
Люба мовчала. Вона дивилася у вікно, де вітер гойдав гілки берези. Потім знову повернула голову до мене. У її очах з’явилися сльози.
— Юлю, я мушу тобі дещо сказати. Я довго думала про це. Тут, у лікарні, коли лежиш цілими днями й дивишся в стелю, різні думки в голову лізуть. Я боюся, що якщо не скажу зараз, то вже ніколи не встигну.
— Що сталося, Любо? Ти про що?
— Це стосується Романа.
При згадці цього імені в моїх грудях щось стиснулося. Роман… Це ім’я я не вимовляла вголос уже дуже довго.
Коли нам було по двадцять один рік, у моєму житті з’явився Роман. Він навчався в сусідньому інституті, був спокійним, високим хлопцем із темними очима та м’якою посмішкою. Ми познайомилися на студентському вечорі. Він запросив мене до танцю, і відтоді ми почали зустрічатися. Він був першим і єдиним чоловіком, якого я справді покохала всім серцем.
Люба тоді завжди залишалася в гуртожитку. Коли я поверталася пізно ввечері, вона сиділа на своєму ліжку й довго дивилася на мене.
— Де ви були? — запитувала вона.
— Ходили біля річки, — відповідала я, посміхаючись від щастя.
— Юлю, ти надто наївна, — казала тоді Люба. — Він міський хлопець, а ти з села. Для нього це просто розвага. Погуляє й покине тебе. Чоловікам вірити не можна. Вони всі думають лише про себе.
— Роман не такий, — переконувала я її. — Він добрий і чесний.
— Вони всі здаються добрими, поки їм щось потрібно, — наполягала подруга.
Потім Роман закінчив інститут. Його направили на роботу в іншу область, за кількасот кілометрів від нашого міста. Це було обов’язкове призначення на два роки. Перед від’їздом ми довго стояли на пероні. Він тримав мої руки й казав, що повернеться, що ми одружимося, що в нас буде своя хата й чекатимемо на дитину. Він обіцяв писати щотижня.
І він писав. Перші пів року листи приходили регулярно. Я бігала до поштової скриньки щодня. Роман писав, як сумує, як працює на новому місці, як чекає нашого весілля. Я відповідала йому довгими листами, розповідала про кожний свій день.
А потім прийшов той останній лист. Я пам’ятаю його досі, кожне слово вкарбоване в пам’ять: «Юлю, я все зрозумів. Якщо ти так вирішила і знайшла своє щастя з іншим, я мушу це прийняти й відпустити тебе. Не буду більше заважати. Будь щаслива. Мені дуже важко, але я не стану ставати між вами».
Я нічого не розуміла. Я написала йому три листи поспіль, запитувала, про яке рішення він говорить, про якого іншого чоловіка мова. Але відповідей більше не було. Взагалі жодної. Згодом я дізналася від спільних знайомих, що він перевівся на інше місце роботи, куди саме – не відомо.
Я ридала місяцями. Не могла їсти, не могла спати. Люба тоді була поруч. Вона сиділа біля мого ліжка, гладила мене по голові й казала:
— Забудь його, Юлю. Він просто знайшов собі там дівчину й вигадав цю дурницю, щоб мати привід розійтися. Не вартий він твоїх сліз. У тебе є я. Ми будемо жити разом, і ніхто нам більше не потрібен.
Так ми й залишилися удвох. Минали роки. Я більше нікого не покохала. Жоден чоловік не торкнувся мого серця. Я відмовляла всім, хто залицявся. Люба теж заміж не вийшла. Вона казала, що їй ніхто не потрібен, що їй добре зі мною.
І ось зараз, через сорок років, у лікарняній палаті, Люба дивилася на мене й плакала.
— Що про Романа? — запитала я, відчуваючи, як у середині все застигає. — Навіщо ти згадуєш його тепер?
— Того листа… той лист, де він писав про твоє рішення… — Люба закрила обличчя тремтячими долонями. — Він не сам це вигадав, Юлю.
Я замерла.
— Що ти маєш на увазі?
— Це я написала йому, — витиснула з себе Люба крізь сльози. — Я написала йому листа… Я написала, що ти познайомилася тут із хлопцем, що ви закохалися й збираєтеся одружитися. Написала, що тобі соромно зізнатися самій, тому ти попросила мене переказати це йому й попросити, щоб він більше не писав і не шукав зустрічей.
Я дивилася на неї й не могла вимовити ні слова. Язик ніби присох до піднебіння.
— Він повірив, — продовжувала Люба, не піднімаючи очей. — Він написав тобі того короткого листа, де прощався. А коли ти почала писати йому відповіді, запитуючи, що сталося… я забирала ті листи з поштової скриньки. Я їх спалювала за гуртожитком, щоб він їх не отримав.
У палаті запанувала тиша. Чути було лише, як за вікном шумить вітер і як важко дихає Люба.
— Навіщо? — моє слово звучало тихо, майже безвучно. — Навіщо ти це зробила, Любо?
Вона підняла на мене червоні від сліз очі. У них не було каяття, лише страх і відчай.
— Бо я боялася, Юлю! Подивися на мене! Я завжди була непоказною, нецікавою! На мене жоден хлопець ніколи навіть не глянув! Я знала, що ніколи не вийду заміж, що ніхто мене не покохає. Я знала, що залишуся одна на цілому світі!
— І тому ти вирішила зламати моє життя?! — голос мій затремтів від болю, який піднявся з самого дна душі.
— А якби ти вийшла за нього заміж?! — майже закричала Люба, але одразу стишила голос, озираючись на двері. — Ти б виїхала з ним! У тебе була б родина, чоловік, діти! Ти б забула про мене через рік! А я б залишилася сама в холодному гуртожитку! Ти була моєю єдиною подругою, моєю єдиною рідною людиною!
— Ти позбавила мене чоловіка, якого я кохала! Ти позбавила мене можливості мати свою сім’ю, мати дітей! — я підхопилася зі стільця. У мене колотилося серце, але я намагалася тримати себе в руках. — Ти вирішила за мене, як я маю жити!
— Юлю, але ж ми жили добре! — Люба простягнула до мене руки, намагаючись схопити мене за край кофти. — Згадай наші сорок років! Хіба ми погано жили? Ми допомагали одна одній у усьому! Коли ти мала проблеми на роботі, хто за тебе заступився перед начальством? Коли ти сильно занедужала вісім років тому, хто біля тебе сидів два тижні, хто готував, прибивав, прав? Я віддала тобі все своє життя! Я дбала про тебе як про найріднішу!
— Ти дбала про мене, щоб тримати мене біля себе, — сказала я, відступивши на крок від її ліжка. — Ти робила це не для мене, а для себе. Щоб тобі не було самотньо.
— Ти ображаєшся на мене? — запитала Люба, і в її голосі з’явилася образа. — Після всього, що я для тебе зробила? Після сорока років дружби ти будеш дорікати мені тим, що сталося в молодості? Може, ви б із тим Романом і року не прожили! Може, він би тебе покинув! Ти ж не знаєш, як усе склалося б!
— Це мав бути МІЙ вибір, Любо! Моє життя! Мої помилки! А ти забрала це в мене.
— І що тепер? — вона витерла сльози тильним боком долоні. — Ти кинеш мене тут? У цій лікарні? Коли мені так погано?
Я стояла біля її ліжка й дивилася на жінку, яку сорок років вважала своєю найближчою людиною. Я згадала, як ми купували однакові чашки для чаю, як радилися про ремонти в квартирах, як разом готували вечері щовечора. І все це тепер здавалося мені несправжнім.
— А я не знаю, що й відчувати, — мовила я тихо. — У мене всередині ніби все вигоріло. Немає ні злості, ні люті. Тільки порожнеча.
— Юлю, не кажи так! Ти ж прийдеш завтра? Принесеш мені чистої води? Лікарі казали, що треба багато пити.
— Ні, Любо, — я взяла свою дамську сумку з кутка тумбочки. — Тільки от провідувати тебе більше не хочу.
Люба здригнулася й широко розплющила очі.
— Як це не хочеш?! Але ж я тобі стільки в житті добра зробила! Я ж для тебе все робила! Хіба це все нічого не варте?! Хіба сорок років турботи можна перекреслити через один лист у молодості?!
Я не обернулася. Відчинила важкі двері палати, вийшла в коридор і зачинила їх за собою.
