Коли син вернувся до мене з сумками, то я голосила на всю вулицю. Уявіть собі: стоїть дорослий чоловік на порозі батьківського двору, в руках — дві потерті дорожні сумки, а в очах така порожнеча, що в мене аж серце зайшлося. Як це — вигнати чоловіка в п’ятдесят три роки? Куди? За що? Чим вона там думає, та Віра?

Я запросила його до хати, руками сплеснула, впала на стілець і давай допитуватися, бо сльози самі з очей котилися:

— Що сталося, Семене? Кажи як на духу! Чи ви посварилися, чи щось сталося?

Він опустив плечі, якими колись міг гори звернути, а потім тихо так, майже пошепки, мовив:

— Віра сказала, що вона більше не хоче зі мною жити. Сказала, що надто молода, аби отак зі мною скніти в чотирьох стінах.

Мене аж затіпало від обурення. Скніти?!

— То як ти дітей сам-один ростив та її на ті заробітки відпускав, як ночами не спав, то тебе було треба? А тепер, коли діти на ноги встали, то просто на вулицю?!

— Мамо, ну що ви таке кажете… — заступився він за неї навіть зараз, бо такий уже змалку добросердий. — Вона ж на ту квартиру сама заробила. Вона гроші надсилала, вона горбатилася на чужині.

— То й що, що заробила?! А ти де голову прихилиш на старості літ? Ти що, на вулиці жив, поки вона там прохолоджувалася? Ти ж усе хатнє господарство на собі тягнув!

— Та якось помістимося тут із вами, мамо, — тихо зітхнув Семен, оглядаючи нашу стару кімнату. — Скільки мені там того треба? Дах над головою є, а на їжу я ще зароблю.

Ой, душенько моя мила, як же мені зараз бути? Як серцю зарадити? Я ж ніби відчувала, ніби знала, що Віра так зробить!

Коли вона вперше на ті заробітки подалася та практично двадцять років безвилазно там прожила. Чужина людину міняє, ой як міняє…

Діти ж ще зовсім малі були, коли вона валізи пакувала. Лесі й десяти рочків не виповнилося, Костик — ще молодший. Покинути таких горобчиків на чоловіка?

Я ж її тоді, пам’ятаю як зараз, перед самими дверима зупиняла:

— Віро, схаменися! Як це ти таких малих дітей на чоловіка лишаєш? Йому ж і на роботу ходити, і готувати, і прати?

А вона лише задерла підборіддя, поправила на плечі нову сумку й так холодно, зверхньо відповіла:

— Легко! Не буде гуляти, то справлятиметься!

І що ви думаєте? Він упорався. Мій Семен, який раніше далі своєї майстерні й гаража нічого не бачив, став для дітей і батьком, і матір’ю. Він і коси Лесі навчився заплітати — спочатку криво-косо виходило, дівчинка плакала, а він терпляче вчив кожне пасмо перекладати. Вчився і прасувати спіднички, і прати дитячі речі, і супи варити. Ми мало що зі свахою йому допомагали, бо він сам соромився просити. «Я мушу сам, мамо, бо Віра каже, що я господар», — казав, бувало, з посмішкою.

А через п’ять років повернулася Віра вперше. Привезла гроші, купила квартиру. Боже мій, та до неї ж після цього носа не можна було досягнути! Почала ходити по хаті, наче королева серед злидарів, і тільки вказівки роздавала та критикувала:

— Це що за чуб у Лесі? Чому в неї така стрижка, як у хлопчиська?

— Віро, та ми з нею самі підстригли кінчики… — пробував виправдатися Семен.

— Самі! Все у вас «самі»! А Костик чому вилежується? Він має ходити на бокс, рости чоловіком! І взагалі, Семене, я подивилася на твої чеки — надто багато грошей йде на продукти! Ти що, делікатеси купуєш? Маєш економити кожну копійку, поки я там здоров’я гроблю!

Вона ходила по новій квартирі, ще трохи й білими рукавичками одвірки б перевіряла й повчала його, як мале дитя:

— Щоб тут була чистота і порядок, а не як на вашій орендованій халупі! Бо я тобі одразу кажу — якщо щось зіпсуєш чи зламаєш, все будеш за свій рахунок переробляти!

Семен тоді лише посміхнувся лагідно, хоч ув очах промайнув сум:

— То й перероблю, якщо треба буде. Чи ти думаєш, що моєї зарплати не стане на ремонт?

— Думаю? — хмикнула вона із зневагою. — Та я в тому певна! Що там з твоєї зарплати візьмеш — тільки на хліб та воду!

Скажіть мені, люди добрі, хіба любляча жінка таке б сказала чоловікові, який п’ять років сам доглядав її дітей, не загуляв, а чекав її, як свято?

Далі вона знову поїхала. Заробила дітям на власні квартири, потім на навчання. Ніде правди діти — гроші вона слала регулярно. Але ж хіба тільки грошима родина тримається?

А тепер повернулася остаточно. Казала — «зуби робити та здоров’я підправляти». І двох місяців не минуло, як між ними пішла якась безглузда суперечка. Чи то Семен надто довго ванну займає зранку перед роботою, чи то він вночі сопе та їй спати заважає… Але одного вечора вона просто виставила його валізи за двері!

— Досить з мене життя з тобою! Нічого доброго з тобою не пам’ятаю, лиш роботи, турботи і проблеми! Всі найкращі роки на тебе й дітей спустила! Йди до матері і не вертайся більше сюди!

Семен пробував її якось заспокоїти, брав за руки, казав: «Віро, схаменися, ми ж стільки років разом, давай поговоримо як дорослі люди…». Але вона лише відштовхнула його:

— Ти мені чужий! Чужий давно! Я жила з тобою тільки заради дітей, щоб у них була повноцінна сім’я на папері. А тепер діти виросли, самі вже своїх дітей мають, то з мене досить! Моя місія виконана!

І почав син жити зі мною. Чоловіка мого, батька його, вже рік як не стало… Хата наша давно потребувала доброї господарської руки. Ні, Семен і раніше, коли час мав, прибігав: то дах перекрив, то стіни ззовні утеплив. Але на більше в нього ні сил, ні грошей не залишалося.

А тут він вирішив взятися за діло капітально. Сказав: «Мамо, зробимо гарний ремонт, щоб вам і мені можна було жити в комфорті та людських умовах».

Віра тим часом таки подала до суду на розлучення й поділ майна. За нею, звісно, лишилася її квартира — бо ж документально все було оформлено на неї. А син відсудив собі тільки стареньку машину, яку сам колись купив за власні заощадження. Нею він щодня й добивався на роботу в місто.

Онуки мене раніше не часто відвідували. Я на них образу не тримала, розуміла: я їх не ростила, щодня поруч не була, то й не мали вони до баби якоїсь особливої прихильності. Але до Семена вони почали приїздити щотижня!

То Леся з дітлахами приїде, напече пирогів, подвір’я вимете. То Костик сам приїде на вихідні з інструментами — батькові допомогти шпаклювати чи ламінат стелити.

І так навколо цієї нашої хати діти об’єдналися, що я просто натішитися не могла! Моє подвір’я таким веселим, гомінким не було вже десятки років! Двором бігають правнуки, сміються, Семен щось майструє, Леся чай на веранді розливає…

А недавно стався випадок, від якого в мене й самої сльози на очі навернулися. У Семена скінчилися гроші на ремонт, а ванна кімната була зроблена наполовину. То діти порарадилися між собою, скинулися чималою сумою і привезли батькові плитку, нову сантехніку та гроші на майстрів.

— Тату, це тобі на ремонт, — сказав Костик, викладаючи коробки з матеріалами.

Семен аж руками сплеснув:

— Діти, та ви що? У вас же свої сім’ї, свої витрати! Я не можу у вас узяти такі гроші, я якось сам з наступної зарплати…

— А як ми взимку з дітьми до тебе в гості приїдемо? — усміхнулася Леся, обіймаючи його за плечі. — Як ми будемо в холодній хаті? Так що, тату, це не позика і не подарунок. Це наша інвестиція в наш спільний затишок!

Семен аж розплакався, чесно вам кажу. Стоїть дорослий, сивий чоловік, закрив обличчя руками і плаче ридма. Обійняв їх обох, тулить до себе:

— Дякую вам, рідні мої… Я ж не думав, що ви за мною підете. Думав, ви з матір’ю лишитеся, вона ж для вас стільки зробила…

— Тату, та ти що? Ми тебе ніколи не покинемо! Ти чого? — втішали вони його, гладячи по сивині. — Ми ж пам’ятаємо, хто нам коси заплітав, хто з нами уроки вчив і хто поруч був щодня. Ми тебе дуже любимо!

Отак ми собі жили — тихо, мирно і добре. Аж поки одного дня не з’явилася Віра.

Прийшла без попередження. Влетіла через хвіртку, очі вибалушила, лице червоне. Як розкриє рота просто посеред двору, аж кури попід кущі розбіглися:

— Та що це таке робиться?! Я на вас усе своє життя працювала! Я в вас купу грошей вклала, здоров’я на чужині залишила! А як прийшлося до діла, то мене власні діти цураються?! Не хочуть до мене в гості приходити, онуків не приводять, телефони скидають, а все до тебе йдуть?!

Вона тицяла пальцем у Семена:

— То так ти їх виховав?! Так ти їм пояснив, чий вони хліб їли всі ці роки?! Та у вас у цьому домі все з мого мозоля — до спіднього включно! Ви б без моїх грошей під парканом вили! Та я на вас управу знайду, заберу ті квартири, які їм купувала, хай знають, як матір ігнорувати! Так їм і перекажи, чуєш?!

Я пробувала її заспокоїти, винесла води, казала: «Віро, вгамуйся, сядьмо поговоримо, навіщо на вулиці волати?». Але де там! Вона пішла, гримнувши хвірткою так, що штахетник ледь не вилетів.

Вона така, що справді може спробувати це зробити… Але я досі не можу збагнути: навіщо? Навіщо було жити двадцять років на чужині, відмовляти собі в усьому, купувати дітям житло, аби тепер, на схилі літ усе відібрати? Як ви гадаєте?