Спогад.
— Може, мені повернути його назад, — скаржилася Василина. — Ми так мріяли про дитину, стільки чекали, і ось воно щастя. Приходжу за ним до дитячого садка, а він весь брудний, всі діти нормальні, а він один такий. Вчора поцупив у дівчинки рукавичку. От, скажіть, навіщо йому одна рукавиця. Усі шукають, а вона з його кишені стирчить. А ще він ховає під подушку їжу. Чого там тільки немає: печиво, сухарі, цукерки та навіть сосиски.
— Але ж він, дитина. Йому всього чотири роки. Та й ми за ним не помічали нічого подібного.
— Я намагалася. Він якось цурається мене чи що? Із Васею розмовляють, сміються, грають разом, а до мене навіть не підходить. Я після роботи звикла дивитися серіал, а вони включать якусь нісенітницю на весь вечір. У мене добряче зіпсувалися стосунки з Василем, він завжди з Антоном, а я начебто на другому плані. Розумієте, ми мали свій, встановлений порядок. Він цього не розуміє, не бажає розуміти!
Директор дитячого будинку, Ганна Олександрівна, дивилася на молоду, гарну, забезпечену жінку, яка влетіла в її кабінет. І не могла збагнути. Лише півроку тому ця жінка приходила з чоловіком і просила віддати їм дитину на усиновлення. Своїх дітей вони не мали. Шлюб був на межі розлучення. Вони жили разом уже 15 років, усі ці роки вони намагалися вирішити проблему спочатку у своєму місті, потім за кордоном. Нічого не помагало. Вирішили взяти дитину із дитячого будинку.
Вони одразу помітили гарного, світлого, блакитноокого хлопчика. Та й Антонові вони теж дуже сподобалися. У них одразу склалися чудові стосунки. У дитячому будинку всі раділи, хлопчик знайшов гарну, люблячу сім’ю. І раптом таке. Як все могло так швидко змінитися?
— Порядок? Який порядок? Ви взяли дитину, а не кошеня. Хоча, з кошеням теж клопоту вистачає: нагодувати, лоток винести, погуляти. Ви що думали, що життя не зміниться зовсім? Поясніть, що сталося? — спокійно попросила Ганна Олександрівна, — ну прийшов хлопчик брудний, це нормально. Він міг просто впасти. Ви запитали його, що сталося?
— Ні.
— А як до цього поставився ваш чоловік?
— Він йому щось розповідав, вони навіть сміялися.
— А рукавичка, чому ви вирішили, що він її поцупив? Адже міг випадково покласти в кишеню замість своєї.
— Та вони ж зовсім різні, їх не переплутаєш.
— Він же дитина! — по складах повторила Ганна Олександрівна, — тепер з приводу їжі, захованої під подушку: йому її або не вистачає, або він просто соромиться при вас їсти. У нас є діти, які цуплять з їдальні. Але це інший випадок. Такі діти ще пам’ятають власний будинок. І запасаються їжею, щоб втекти.
Але від вашої дитини мати відмовилася відразу. Ви тільки подумайте: у вашому домі живе дитина. Ваш час вже вам не належить. Ви встаєте, коли ця дитина захотіла, і лягайте теж. А Вам ніколи дивитися серіали! Знаєте що, поверніть Антона назад. Нехай трохи поживе у нас, а ви скажете, коли будете готові. До побачення. – Ганна Олександрівна відвернулася, вдала, що дуже зайнята.
— А що ж я скажу чоловікові? Він не відмовиться від хлопчика. Василь його любить. Мені здається навіть більше за мене.
— Не кажіть дурниць. І моя вам порада, сходіть до психолога. Жінці завжди важко виховувати дитину, це така відповідальність. Думаю, що ви просто боїтеся. Вам треба заспокоїтись і подумати, як ви житимете далі.
Цю розмову Василина згадала на весіллі свого улюбленого сина, Антона. Але вирішила нічого йому про цей випадок не розповідати.
Фото ілюстративне.
