— Оксана, а що це таке? — Світлана стояла біля кухонного столу, її обличчя випромінювало нерозуміння, яке швидко перетворювалося на обурення. Її чоловік, Богдан, мій родич по чоловіковій лінії, вже скинув куртку і розсівся на нашому дивані у вітальні, ніби він щойно повернувся з довгої роботи.

— Що саме “таке”, Світлано? — Я відповіла м’яко, але мій голос був спокійний і твердий, як ніколи раніше. У ньому не було звичної метушні, ні натяку на вибачення, які вони звикли від мене чути.

— Ну стіл. Він порожній. І знаєш, ти останнім часом не дуже стараєшся з прибиранням, — вона обвела поглядом нашу вітальню. Там був не ідеальний порядок, до якого вони звикли, а лише легкий безлад. Кілька дитячих іграшок їхніх сина Максима і доньки Аліси, залишених тут минулого разу, валялися на підлозі.

Я взяла чашку з трав’яним чаєм і зробила ковток, дивлячись їй прямо у вічі.

— Звичайно, порожній. Я щойно повернулася з дуже довгої зміни, і, зізнаюся, не мала ані часу, ані бажання щось готувати. Та й не очікувала, що ми з Олегом будемо мати гостей на вечерю.

— Але ж ми тут! З ночівлею! І діти голодні, — тепер до розмови підключився Богдан, його тон був поблажливий, мов до нерозумної дитини, яка не зробила домашнє завдання. — Ми ж завжди їмо у тебе. Ти завжди так смачно готуєш.

— Так, завжди. Але сьогодні — ні, — Я поставила чашку на стіл. — У нашому холодильнику досить скромний запас, я не встигла заїхати до крамниці і не робила великих закупівель. Якщо ви зголодніли, ви можете пройтися до найближчого супермаркету. Він працює допізна. Або, якщо це вас влаштує, я можу запропонувати вам чаю. І води.

Обличчя Богдана і Світлани було безцінним. Вони дивилися на мене, як на зрадницю.

— Ти не пропонуєш нам нічого поїсти? — перепитала Світлана, ледве стримуючи голос.

— Ні. Вибачте. Або магазин, або можна лягти спати голодними. Мені самій потрібен відпочинок, — Я більше не відчувала ні провини, ні сорому.

Можливо, вам колись траплялися люди, яким здається, що вони головні персонажі у цьому житті, а всі інші — лише допоміжні фігури, що існують для їхнього комфорту.

Мій родич, Богдан, безперечно, належав до цієї категорії. Його впертість була разючою. Навіть якщо він чув відмову чи бачив моє роздратування, він продовжував наполягати на своєму, ніби його віра у власну правоту могла змінити реальність.

Він дуже часто приїздив до нас у гості, і, звісно, щоразу брав із собою всю свою сім’ю: дружину Світлану та двох дітей — Максима й Алісу. Вони поводилися так, ніби ми були неймовірно раді їх бачити і готувалися до кожного їхнього приїзду з трепетом.

Найбільше мене обурювало те, що їхні діти в моєму домі були майже без нагляду. Богдан дозволяв їм робити все, що вони хотіли, жодним чином не цікавлячись моєю думкою чи тим, як я до цього ставлюся.

— Дитина має розвиватися і бути вільною, Оксано, — пояснював він, коли я намагалася акуратно зауважити, що Максим малює фломастерами на обкладинці мого альбому. — Не обмежуй їхній творчий порив!

Крім того, слід згадати про ночівлі. Якщо вони приїздили, то найчастіше залишалися ночувати у моєму домі, навіть не питаючи у нас із Олегом дозволу. Вони просто ставили нас перед фактом, бо знали, що ми, як виховані люди, не зможемо їм відмовити. Їм було абсолютно байдуже, чи маємо ми якісь плани на вихідні, чи будемо ми взагалі вдома. Вони щоразу приїздили без запрошення, просто ввалившись на поріг із фразою: “Ми тут у справах, вирішили заночувати у вас!”

Усе це тривало протягом кількох років. Я пригадую, як після чергового їхнього візиту, коли мені довелося витратити цілу неділю на генеральне прибирання, я зрозуміла, що більше не можу терпіти цього нехтування.

Я вирішила, що маю висловити свою думку родичам, бо сподівалася, що вони нарешті відчепляться від нас і почнуть жити своїм власним життям.

Звісно, я люблю приймати гостей на свята. Тоді ми всі разом можемо весело провести час, поспілкуватися. Але я не могла виносити того, що ці гості самі нав’язуються, люблять самостійно обирати дати, коли їм приїжджати, але при цьому ніколи не запрошують до себе.

Якось я поскаржилася Олегу, коли ми прибирали наш дім після їхнього “набігу”.

— Олеже, я так більше не можу! Я що, готель? У мене часу на себе не залишається, я постійно зайнята підготовкою будинку до їхнього прийому.

— Ну, Оксано, це ж родичі, — зітхав мій чоловік. Олег був м’якою, неконфліктною людиною, що, на жаль, Богдан і Світлана чудово використовували. — Ти ж знаєш, який Богдан. Якщо він щось вирішив, його не переконаєш.

— А мені хочеться відпочити! Я ж дуже часто працюю понаднормово! У мене просто немає сил щоразу займатися готуванням страв і генеральним прибиранням. Але я все ніяк не могла придумати слушну відмовку, щоб нікого не пускати до себе в дім.

Мене мучило питання: чи розуміють ці непрохані гості, що їм не раді? Чи не помічають вони напруги, яка висить у повітрі? Адже вони навіть не питають дозволу, коли приїжджають у чужий дім!

Мені здавалося, що їм просто байдуже. Вони могли бачити, як сильно мене дратує їхня присутність на моїй території, але просто заплющували на це очі. Можливо, ніхто б із родичів так сильно мене не нервував, якби вони приїздили вкрай рідко.

Я готова залишити будь-кого переночувати у себе в крайніх випадках, але коли це відбувається на постійній основі, я розумію, що мені краще було б взагалі не підтримувати зв’язок із цими людьми.

Якось я сказала Олегу, що якщо у мене не виходить серйозно поговорити з ріднею, то йому самому варто краще пояснити Богдану, що ми їм тут не раді.

— Скажи йому, Олеже, що ми не хочемо, щоб він приїздив без запрошення! Скажи, що ми маємо інші плани! — просила я.

— Оксано, ти ж знаєш, Богдан образиться. І потім, він же мій брат.Це буде грандіозний сімейний конфлікт. Я не хочу.

Це було типово для Олега: уникнути конфлікту. Ні я, ні мій чоловік, ніколи не нав’язувалися ні до кого в гості, адже нам було зручно перебувати у себе вдома. Але якщо нас хтось запрошував до себе, ми щиро раділи гостинності інших людей і завжди привозили з собою щось смачне.

Зрештою, я вирішила, що якщо мій чоловік нічого не може змінити в цій ситуації, то я буду діяти іншим способом.

Я перестала готувати для своїх непроханих гостей. І перестала прибирати.

Я вирішила, що якщо вони приїжджають без запрошення, то мають бути готові до того, що я не буду витрачати свій час, сили і фінанси на їхнє обслуговування.

Коли вони приїхали наступного разу, я відчинила двері, і вони одразу ж відчули різницю. Не було запаху свіжоспеченого пирога, не було ідеально протертих поверхонь.

Був звичайний стан квартири після робочого тижня. Я бачила, як сильно вони дивувалися тому, що перед їхнім приїздом ніхто не накриває стіл і не робить генерального прибирання. Вони навіть посміли кілька разів дорікнути мені.

— Оксано, а чому ти не прибрала? Ти ж знаєш, як це важливо для дітей, — Світлана озирнулася на розкидані дитячі малюнки, які, до речі, залишили її ж діти минулого разу.

— Світлано, у мене не було часу. Я працюю. Якщо тобі не подобається, ти можеш сама прибрати, — відповіла я, ледь стримуючи усмішку.

Мені здавалося, що якщо родичі самі напросилися до мене в гості, то вони щонайменше повинні привезти із собою якісь гостинці, а не сподіватися на те, що я буду витрачати свій дорогоцінний час, аби приємно їх здивувати вишуканими стравами.

Найцікавіше, що навіть коли родичі побачили, що стіл порожній, вони все одно сиділи за обіднім столом і з нетерпінням чекали того моменту, коли я їх нарешті нагодую. Але я, особисто, нічого робити не збиралася. Вони мені вже добряче набридли.

Тоді я мусила сказати гостям, що цього дня я нічого не готувала, і мій холодильник був майже порожнім.

— Якщо ви хочете щось поїсти, ви можете сходити в магазин. Або лягти спати голодними. Я старатися щось готувати не збиралася, мені самій дуже хотілося відпочити на вихідних, — повідомила я, стоячи до них спиною і роблячи собі чергову чашку чаю.

Після почутого вони округлили очі. Здавалося, я сказала щось надзвичайно образливе для них. Але я дійсно не збиралася нічого робити, адже вони навіть не попередили мене про те, що приїдуть.

Я дізналася про те, що родичі у нас збираються ночувати на вихідних, лише тоді, коли вони подзвонили у двері нашої з чоловіком квартири.

Олег спробував утрутитися:

— Богдане, Оксано права, ми не готувалися.

— Ти їй підтакуєш? — грізно запитав Богдан, дивлячись на Олега. — Ти дозволяєш їй так поводитися з родичами?

— Я поводжуся так, як поводяться люди, яких не попередили про приїзд, — відповіла я, не давши Олегу виправдатися.

Після цього візиту, де вони, врешті-решт, змушені були самі купити напівфабрикати і приготувати їх у моїй мікрохвильовій печі, наступила невелика пауза.

Але не минуло й місяця, як вони знову з’явилися.

Одного разу до мене навіть звернулася Світлана. Вона озирнулася навколо, коли побачила, який безлад панує в моєму домі.

— Оксано, тут такий гармидер! Як ви живете? — Її тон був сповнений осуду.

— Якщо тебе щось не влаштовує, ти можеш сама тут прибрати, — відповіла я прямо. — Або ж ти можеш приїжджати лише тоді, коли я запрошу, і тоді я, можливо, знайду час для прибирання. Зараз я маю інші пріоритети.

До того ж, у мене не було так багато вільного часу, щоб робити прибирання перед приходом гостей, які приїздять без попередження. Мені було вже абсолютно байдуже, як родичі на це відреагують.

З того часу родина Богдана нарешті перестала приїздити до нас у гості. Я зітхнула з полегшенням. Мені більше не доводилося витрачати свій вільний час щовихідних на те, щоб догоджати гостям, витрачати значні суми на дорогі продукти і готувати для них вишукані страви.

Лиш свекруха ніяк не може мене зрозуміти і щзаявила, що я зруйнувала сімейні зв’язки своєю жадібністю. Бачте, ми родина і в родині усіх оцих церемоній бути не повинно. Мій дім – твій дім.

Але ж хіба тут родинні відносини. от ви б терпіли таких гостей?

Головна кратинка ілюстративна.