fbpx
Історії з життя
– Дитинка? – здалося мені ніби небо на мене обрушилося, так і придавило свинцевою вагою. Подивився на Тамару, животик круглий, великий, з-під шалі визирає. Як же я відразу не помітив? Все в очі її сині дивився. І так погано мені стало, хоч вий! Завив, сльози градом потекли. – Томо, як же так?

Я записала його історію, ні забравши, ні додавши, так, як він мені її розповів. Поки він говорив, у мене на очах проступали сльози. Життя – непроста штука. Часто обставини сильніші від нас, і радісно стає на душі, ​​коли любов перемагає.

Тамару я полюбив одразу, як тільки побачив в клубі на танцях. Спочатку запрошував танцювати, потім проводив додому. Не могли розлучитися, говорили і говорили. Виявилося, у нас багато спільного, починаючи з молодших братиків і закінчуючи мріями про дім з вишневим садом.

Почали зустрічатися, але грянув весняний призов. Обіцяла чекати. Листувалися. Приїжджав у відпустку. За три місяці до наказу отримав лист, але не від Томи, а від свого друга. Він повідомляв, що вона вийшла заміж.

Думав, не вибачу. Пробачив. Вірив, як тільки повернуся додому, все поправлю. Не могла вона добровільно від мене відмовитися, напевно – вимушені обставини, які – не так важливо було. Може, батьки наполягли, або сама заплуталася. Все готовий був пробачити, аби бути разом.

Приїхав, прийшов до неї, дивлюся в очі, плачу всередині. А вона наче сама не своя. Погляд відводить, боїться слово сказати, в шаль кутається.

– Томо, – кажу я їй. – Залиш все, ходімо! Забудемо, що з тобою сталося, почнемо нове життя.

Вона дивиться в підлогу і відповідає:

– Геннадію, не можу. Я ж заміжня.

– Тома, подивися на мене! Це я. Не могла ти мене забути! Помилилася, з ким не буває! Пішли зі мною, у нас все буде добре!

Вона очі піднімає, а в них сльози.

– Гено, все минуло. Тепер у мене інше життя. Не можу я з тобою йти.

– Як не можеш? Ти ж любиш мене!

– Це раніше було. А зараз у мене чоловік, сім’я. Скоро дитинка буде.

– Дитинка? – здалося мені ніби небо на мене обрушилося, так і придавило свинцевою вагою.

Подивився на Тамару, животик круглий, великий, з-під шалі визирає. Як же я відразу не помітив? Все в очі її сині дивився. І так погано мені стало, хоч вий!

Завив, сльози градом потекли.

– Томо, як же так? – тільки й зміг крізь сльози промовити.

З тим і пішов. Почав вчитися жити без думок про неї. Тамара стала матір’ю хлопчика. Говорили, що щастя у неї в родині немає. Чоловік попиває, навіть руки часом при собі не тримає.

Через рік я одружився. У моїй родині теж не все гладко було. Відчувала моя дружина, що хоч і відмовився я від Тамари, а забути її не можу. Сваритися почали, тижнями не розмовляли. Я б і радий помиритися, але Люда аж надто вперта була.

Звичку взяла, як посваримося, з дому йти до матері на інший берег. У нас місто по обидва боки річки розташоване. З весни по осінь переправа є, а взимку кому треба – на своїх двох, прямо по льоді, недалеко.

Одного разу ми з дружиною посварилися, і вона пішла, але не до матері. Пожалів її якийсь з відрядження. Вона покоївкою в готелі працювала. Прийшла тільки через три дні. Плакала, каялася. А у мене тоді як відрізало, не захотів її більше бачити, не міг.

Ще п’ять років прожили, як сусіди. А потім вона пішла назавжди, так сталося, випадок. У лютому діло було, лід не витримав, від подруги поверталася з того боку. Так я залишився вдівцем, ні батьком не став, ні хорошим чоловіком. Чи доля винна, чи чиясь зла воля, не знаю.

Через кілька днів чоловік Тамари допився до чортиків і теж лід його забрав, з кінцями. У місті чутки поповзли. Два випадки за одну весну – не інакше, як знамення. Знали ж всі, що ми з Тамарою кохали одне одного, і раптом разом овдовіли.

Народ перешіптується, а у мене серце горить. Відчуваю, що треба нам з Тамарою зустрітися, обговорити наші негаразди. Почекав, поки сорок днів пройдуть, і прийшов до неї додому. Постукав, вона відчинила, бліда. Як мене побачила, сльози по щоках потекли. Я обійняти її хочу, а вона мені:

– Не можна! Свекор побачить. Ти йди на вулицю, я зараз вийду.

Вийшла. Пальтечко тепле, хустка в квіточку, чобітки. Дивлюся я на неї, а серце стискається. Подумав: не на п’ять хвилин вона до мене вийшла, назавжди.

Дивимося один на одного і плачемо.

– Гено, адже сорок днів тільки пройшло.

Розумію, про що вона. Немає нам життя один без одного. Далі підемо рука об руку. Одне її турбує: що скажуть люди? Для порядку треба, щоб не менше року минуло. Але як нам цей рік прожити, щоб не обіймати один одного? Вище це наших сил.

Любов – така міць, що всі перешкоди змітає. Стою я навпроти коханої, бачу, як вона від холодного вітру стискається, і відчуваю: все в мені піднімається, зростає і розширюється. Душу жаром залило.

– Збирай речі! – кажу. – Сина бери, і поїдемо!

– Куди? – несміливо каже і на мене дивиться, а в очах – надія.

– Друг у мене є далеко звідси. Туди і поїдемо. А далі видно буде, не пропадемо, влаштуємося. Робочі руки скрізь потрібні.

Пішли ми з Тамарою разом в дім її свекра. Чоловік конфліктний, але проти мене піти побоявся. По моєму погляді все зрозумів: ми йдемо, і ніщо нас не зупинить, хоч би світ розвалився. Зібрала Тома дві валізи, сина Сашка за руку взяла, і пішли ми прямо до мене додому.

На ранок з роботи звільнилися. Начальство, як дізналося про наше возз’єднання, перешкоджати не стало. На наступний день ми з міста виїхали. Не дали б нам життя, особливо Сашкові, багато б чого він наслухався від однокласників про свою мамку.

Сім років від тоді минуло, ні разу не пошкодував про свій вчинок. Пам’ятаю перший день у великому місті. Йдемо вулицею з Тамарою, за руки тримаємося, а попереду Сашко біжить, кораблик в струмочки пускає і прутиком підганяє.

– Гено, покаятися мені перед тобою треба, – каже Тома і очі ховає.

– У чому, рідна?

– Злякалася я. Коли ти в армію пішов, Коля за мною упадав. Батькам моїм він дуже подобався. Та й для мене нормальний був.

Мовчу я, чекаю, що вона далі скаже.

– А потім ти у відпустку приїхав. Пам’ятаєш, як у нас сталося? Адже ми думали, що одружимося. А через місяць, як ти поїхав, зрозуміла я, що при надії. Матері зі страху сказала. Так вони з батьком мене мало не вигнали з дому, замкнули, потім з цим Колею зводити почали. Не подобався ти їм. А у Колиної сім’ї – свій дім, один син-спадкоємець, достаток. Не хотіла я заміж, але як живіт почав рости, злякалася. Знаєш, який у нас народ, довіку в зубах носитимуть.

– То Сашко – мій син? – питаю, а сам повірити не можу, невже таке щастя буває?

І злості у мене на Томку немає, що сили дочекатися не знайшла. Винна, годі й казати. Скільки років втрачено! Не бачив я, як мій син росте, як перший крок робить, перше слово говорить. Втрата непоправна. Тільки все одно радість серце заливає, що він у мене тепер є, і що всі ми разом.

Схопив я Тамару в оберемок, обіймаю, тулюся. Сашко переляканий підбіг.

– Дядьку Гено, ви що? – лепече.

А мені добре! Подумав тоді: “Все, що було, нехай залишиться в минулому. Далі – тільки життя і щастя. А перше слово я ще почую, і перший крок підтримаю. Які наші роки! Все встигнемо, все надолужимо!”.

І правда, надолужили, ще двом діткам тішимося. І міцніше нашої сім’ї годі й шукати. А минуле, воно у кожного своє. Головне – не що було, а що стало, з чим ми вийшли з випробувань.

Коли починали нове життя, на кожного з нас було по парі валіз. А зараз диви, який дім і сад! Ти вишні їж, не соромся! І заходь по-сусідськи. Ми з Тамарою завжди раді гостям.

Автор: Udarnytsya.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page