Я записала його історію, не забравши, і не додавши, так, як він мені її розповів. Поки він говорив, у мене на очах проступали сльози. Життя – непроста штука. Часто обставини сильніші від нас, і радісно стає на душі, коли любов перемагає.
Тамару я покохав одразу, як тільки побачив в клубі на танцях. Спочатку запрошував танцювати, потім проводжав додому. Не могли розлучитися, говорили і говорили. Виявилося, у нас багато спільного, починаючи з молодших братиків і закінчуючи мріями про дім з вишневим садом.
Почали зустрічатися, але прогримів весняний призов. Обіцяла чекати. Листувалися. Приїжджав у відпустку. За три місяці до звільнення отримав лист, але не від Тамарки, а від свого друга. Він повідомляв, що вона вийшла заміж.
Думав, не вибачу. Пробачив. Вірив, як тільки повернуся додому, все виправлю. Не могла вона добровільно від мене відмовитися, напевно – змусили обставини, які – не так важливо було. Може, батьки наполягли, або сама заплуталася. Все готовий був пробачити, аби бути разом.
Приїхав, прийшов до неї, дивлюся в очі, плачу всередині. А вона наче сама не своя. Погляд відводить, боїться слово сказати, в хустину кутається.
– Тамарочко, – кажу я їй. – Залиш все, ходімо! Забудемо, що з тобою сталося, почнемо нове життя.
Вона, не підводячи очей, відповідає:
– Генко, не можу. Я ж заміжня.
– Томо, подивися на мене! Це я. Не могла ти мене забути! Помилилася, з ким не буває! Пішли зі мною, у нас все буде добре!
Вона очі піднімає, а в них сльози.
– Гено, все минуло. Тепер у мене інше життя. Не можу я з тобою йти.
– Як не можеш? Ти ж любиш мене!
– Це раніше було. А зараз у мене чоловік, сім’я. Скоро дитинка буде.
– Дитинка? – здалося мені ніби небо на мене обрушилося, так і придавило свинцевою вагою.
Подивився на Тамару, животик круглий, великий, з-під хустки визирає. Як же я відразу не помітив? Все в очі її сині дивився. І так погано мені стало, хоч вий!
Завив, сльози градом потекли.
– Томо, як же так? – тільки й зміг крізь сльози промовити.
З тим і пішов. Почав вчитися жити без думок про неї. Тамара стала матір’ю хлопчика. Говорили, що щастя у неї в родині немає. Чоловік попиває, навіть руки часом при собі не тримає.
Через рік я одружився. У моїй родині теж не все гладко було. Відчувала моя дружина, що хоч і відмовився я від Тамари, а забути її не можу. Сварилися, тижнями не розмовляли. Я б і радий помиритися, але Люда аж надто вперта була.
Звичку взяла, як посваримося, з дому йти до матері на інший берег. У нас місто по обидва боки річки розташоване. З весни по осінь переправа є, а взимку кому треба – на своїх двох, прямо по льоді, недалеко.
Одного разу ми з дружиною посварилися, і вона пішла, але не до матері. Пожалів її якийсь з відрядження. Вона покоївкою в готелі працювала. Прийшла тільки через три дні. Плакала, каялася. А у мене тоді як відрізало, не захотів її більше бачити, не міг.
Ще п’ять років прожили, як сусіди. А потім вона пішла назавжди, так сталося, випадок. У лютому то було, лід не витримав, від подруги поверталася з того боку. Так я залишився вдівцем, ні батьком не став, ні хорошим чоловіком. Чи доля винна, чи чиясь зла воля, не знаю.
Через кілька днів чоловік Тамари начаркувався до чортиків і теж лід його забрав, з кінцями. У місті чутки поповзли. Два випадки за одну весну – не інакше, як знамення. Знали ж всі, що ми з Тамарою кохали одне одного, і раптом разом овдовіли.
Народ перешіптується, а у мене серце горить. Відчуваю, що треба нам з Тамарою зустрітися, обговорити наші негаразди. Почекав, поки сорок днів минуть, і прийшов до неї додому. Постукав, вона відчинила, бліда. Як мене побачила, сльози по щоках потекли. Я обійняти її хочу, а вона мені:
– Не можна! Свекор побачить. Ти йди на вулицю, я зараз вийду.
Вийшла. Пальтечко тепле, хустка в квіточку, чобітки. Дивлюся я на неї, а серце стискається. Подумав: не на п’ять хвилин вона до мене вийшла, назавжди.
Дивимося один на одного і плачемо.
– Гено, адже сорок днів тільки пройшло.
Розумію, про що вона. Немає нам життя один без одного. Далі підемо рука в руку. Одне її турбує: що скажуть люди? Для порядку треба, щоб не менше року минуло. Але як нам цей рік прожити, щоб не обіймати один одного? Це вище наших сил.
Любов – така міць, що всі перешкоди змітає. Стою я навпроти коханої, бачу, як вона від холодного вітру стискається, і відчуваю: все в мені піднімається, зростає і розширюється. Душу жаром залило.
– Збирай речі! – кажу. – Сина бери, і поїдемо!
– Куди? – несміливо каже і на мене дивиться, а в очах – надія.
– Друг у мене є далеко звідси. Туди і поїдемо. А далі видно буде, не пропадемо, влаштуємося. Робочі руки скрізь потрібні.
Пішли ми з Тамарою разом в дім її свекра. Чоловік конфліктний, але проти мене піти побоявся. По моєму погляді все зрозумів: ми йдемо, і ніщо нас не зупинить, хоч би світ розвалився. Зібрала Тома дві валізи, сина Сашка за руку взяла, і пішли ми прямо до мене додому.
На ранок з роботи звільнилися. Начальство, як дізналося про наше возз’єднання, перешкоджати не стало. На наступний день ми з міста виїхали. Не дали б нам життя, особливо Сашкові, багато б чого він наслухався від однокласників про свою мамку.
Сім років від тоді минуло, ні разу не пошкодував про свій вчинок. Пам’ятаю перший день у великому місті. Йдемо вулицею з Тамарою, за руки тримаємося, а попереду Сашко біжить, кораблик в струмочки пускає і прутиком підганяє.
– Гено, покаятися мені перед тобою треба, – каже Тома і очі ховає.
– У чому, рідна?
– Злякалася я. Коли ти в армію пішов, Коля за мною упадав. Батькам моїм він дуже подобався. Та й для мене нормальний був.
Мовчу я, чекаю, що вона далі скаже.
– А потім ти у відпустку приїхав. Пам’ятаєш, як у нас сталося? Адже ми думали, що одружимося. А через місяць, як ти поїхав, зрозуміла я, що при надії. Матері зі страху сказала. Так вони з батьком мене мало не вигнали з дому, замкнули, потім з цим Колею зводити почали. Не подобався ти їм. А у Миколиної сім’ї – свій дім, один син-спадкоємець, достаток. Не хотіла я заміж, але як живіт почав рости, злякалася. Знаєш, який у нас народ, довіку в зубах носитимуть.
– То Сашко – мій син? – питаю, а сам повірити не можу, невже таке щастя буває?
І злості у мене на Томку немає, що сили дочекатися не знайшла. Винна, годі й казати. Скільки років втрачено! Не бачив я, як мій син росте, як перший крок робить, перше слово каже. Втрата непоправна. Тільки все одно радість серце заливає, що він у мене тепер є, і що всі ми разом.
Схопив я Тамару в оберемок, обіймаю, тулюся. Сашко переляканий підбіг.
– Дядьку Гено, ви що? – лепече.
А мені добре! Подумав тоді: “Все, що було, нехай залишиться в минулому. Далі – тільки життя і щастя. А перше слово я ще почую, і перший крок підтримаю. Які наші роки! Все встигнемо, все надолужимо!”.
І правда, надолужили, ще двома дітками тішимося. І міцнішої сім’ї годі й шукати. А минуле, воно у кожного своє. Головне – не що було, а що стало, з чим ми вийшли з випробувань.
Коли починали нове життя, у кожного з нас було по кілька валіз. А зараз диви, який дім і сад! Ти вишні їж, не соромся! І заходь по-сусідськи. Ми з Тамарою завжди раді гостям.
Фото ілюстративне.
