Старе – що мале! Що мені тепер з мамою робити та її новим-старим коханням? Звалився дідуган на наші голови наче з неба, а мама й раденька.
– Нічого ти, Ніночко, не розумієш, – каже вона мені, – То ж моє перше кохання, ще юнацьке… Він не може бути поганою людиною…
Господи! Та як не може бути, якщо роки вони не бачилися. А якби був аж таким хорошим, то би й одружився ще тоді з нею, а не через сорок років з’явився. Ні, ці добре чують, що сам в старості не виживе і шукають жінку аби та їх доглядала та годувала. Ось таку як моя мама, бо вона справді не від світу цього, вся в віршах і вірі в людське добро.
Одним словом, все стандартно – красивий міський хлопчик приїжджає в село до бабусі, а по сусідству дівча того ж віку, моя мама. І ось вони спочатку бігають на озеро купитися, ласують черешнями та пасуть корів, а потім вже клянуться любити один одного до кінця життя.
– З ним був мій перший цілунок, – пригадує мама, – Чого смієшся? Перший, таки солодкий… Ми якраз вишень набрали повні подолки, він свої вже з’їв, а я ще маю… Він норовився й до мене рукою залізти, а я ж теж хочу ласувати… І отак ми бігаємо та регочемося, як я перечепилася і всі вишні по землі… Кинулися збирати і головами тукнулися… Він і поцілував, де боліло, а потім і в губи…
– А з татом, коли був перший, – питаю, а сама відчуваю, що злюся.
– Ой, не пам’ятаю, скільки ж років пройшло…
Далі вони листувалися і з нетерпінням чекали літа. Але на наступне літо Остап не приїхав, бо батьки віддали його в якийсь табір, а потім ще щось. Він ще писав листи, що в таборі йому сумно без неї, але ж листи не замінять зустріч.
А потім сусідка прийшла вся в сльозах – переїжджають її рідні в далеку Америку.
– Що їм тут не вистачає?, – питала, – Все є – квартира, робота.
Її кинулися розраджувати, але ніхто не міг розрадити мою маму, яка просто втекла на ставок і там дала волю почуттям. Остап написав останнього листа і на тому все скінчилося. Його чекало інше життя, а її – інше.
– Я тоді такі вірші писала, – каже вона, а очі аж світяться, – Що буду вічно його любити і чекати…
– Мамо!
– Ой, не мамкай… А потім тата твого зустріла і все.
Ну, ви чуєте? Мого тата зустріла і все, а тому купу віршів писала! Тим більше, що мій тато – дуже чудовим був і нас страшенно любив та пишався нашими успіхами, починаючи від школи і закінчуючи роботою.
– З твоїм татом було все не так… казково… Розумієш? Все було вже по-дорослому: ось тут ми зустрічаємося, далі весілля, далі діти, збираємо на квартиру і машину, відкладаємо вам на навчання, далі вам на квартиру…
Всі плани мають бути здійснені. А з Остапом – то були мрії, було добре стояти поруч, дивитися на захід сонця триматися за руки.
– Зате тепер він буде хотіти аби ти його теж доглядала, як тата: з ложки годуй, підгузки міняй… То тобі це матеріальне нічого так, підходить?
– Дитино, вік не критичний і Бог дасть, у нього є ще кілька років попереду зі мною. То чого я маю від нього відмовлятися? Бо ти боїшся, що він мою пенсію собі забере? Повір, у нього з пенсією все гаразд і ще й мені дає.
З одного боку, я з мамою не живу і вона вже кілька років самотня, відколи не стало тата. Але з іншого – чому собі не завести пса, а впускати в своє життя чужу далеку людину. Так, їй сумно, але що далі? Я переживаю аби вона не розчарувалася в цій людині.
Фото Ярослава Романюка.
