Я не впізнала чоловіка, якого так кохала в юності. Я не можу вам пояснити, як то бачити перед собою чоловіка, волосся якого вже сріблиться, а погляд, як в маленької дитини, яка шукає маму…
Івась був сином голови колгоспу. Саме Івась, бо інакше його мати й не називала. Хлопчик чи не до старших класів сюсюскав, чим викликав «захват» у хлопів, проте, ніхто його не займав, бо всі знали, хто його мама. А та й на вулиці перейде і таке вискаже, що хоч тікай. Навіть до дівчат їй було діло, що дражнять її Івася, тому ми всі тікали в розсип. Коли бачили її на вулиці, бо кожен мав грішок за душею.
Я теж лопотіла ногами, бо ж «Івась-карась»…
Вже потім я дізналася, що головиха дуже довго не мала дітей, тому Івась був дуже бажаною і вимоленою житиною. Казали, що її мати, попри те, що син був при посаді, мало не всі Лаври об’їздила, вимолюючи онука.
Отож, дитину всі берегли і леліяла, ростили в безмірній опіці.
Для всіх було загадкою, як же Івасеві вдалося піти у військо без матері з бабусею.
Сміху було, що проводжала його мати та бабуся, мов на той світ, то голова до хати кілька місяців не приходив ночувати, а спав в каптьорці в конторі.
Тоді не йти в армiю було дуже ганебно і для подальшої кар’єри погано. Про що голова й казав жінці, але та й чути не хотіла – забрав у неї її дитину і все.
Як не дивно, але вернувся і село змужнілий Іван і матері довелося з тим миритися.
Гарний став, що й очей не відвести.
І вже ми з ним гуляємо та в озері купаємося…
Все у нас йде до одруження і Іван почав матері натякати, що скоро у неї буде невістка.
Що тут почалося…
Прилетіла вона до нас на обору та давай голосити та клясти.
– Дитину мені хочете забрати! Та він ще молодий, куди йому до женячки, а ви вже рота на наше роззявили, безсоромні! Я дитину два роки не бачила, то тобі віддавати? Ти хто така, я тебе питаю, хто ти така? Тільки попробуй до нього підійти!
Ніхто й не подумав, що їй можна перечити. Я була певна, що вона не зупиниться і на вулиці перед людьми мені буде таке ж казати. Тому я зібрала речі і поїхала з села.
Довгі роки мене не було.
Спочатку дуже хотілося чути про Івана, мріяти, що він мене шукає.
Але Івась призвичаївся до чарки, а щоб люди нічого не говорили, то мати синові сама приносила.
Отак вона його й закрила в своїй великій хаті на довгі роки.
Першим не витримав голова і пішов з дому до іншої жінки, що тільки утвердило головиху в тому, що її одна і вірна любов – то син.
Бабуся теж була такої ж думки і вони обоє піклувалися про Івася, як знали. Його не було видно ні в полі, ні на дорозі, хіба з-за паркана дивився, як хто йде вулицею, тим самим лякаючи людей.
Їм стало сутужніше, коли не стало бабусі, а з нею і її великої пенсії. Але й тоді головиха сама несла важкі сумки з магазину додому, не вимагаючи аби молодий син поміг їй.
Не було в Івася волі аби матері противитися, отак з нею за високим парканом і доживав віку.
Недавно я приїхала до матері, вперше за багато років, і в магазині зустріла Івася. Той купував щось і було видно, що не міг навіть здачу порахувати, тримав в долоні гроші і кліпав очима.
Навіть не знаю чи він мене й впізнав, бо пішов так само розгублено кліпаючи очима.
– Головиха прихворіла, от і вийшов в люди, – пожартувала продавчиня на моє німе питання.
Я мовчки подякувала Богові за те, що вберіг мене тоді від такого чоловіка.
