Дивлюсь я на цю жінку і сміх мене розбирає. Та ти мене виперла зі своєї хати. Зробила все, аби твій син мене залишив і тепер справді чекаєш, що я буду тією ж у відношенні до тебе?
Молода я була завзята і закохана. Чи фільмів передивилась, чи книжок багато читала, та вірила наївно, що любов усе переможе і будь-які труднощі здолає.
Вважалось мені тоді, що треба потерпіти, поступитись, десь змовчати і все тобі буде за твої старання. Нікому було добренько мене пропилюжити і очі відкрити.
Прийшла я у дім свекрухи невісткою і за голову узялась, бо й в селі не бачила, щоб так люди жили. Ми у хаті сільській постійно щось ремонтуємо, десь білимо, десь підфарбовуємо. Чомусь я думала, що так скрізь.
А квартира свекрухи стояла без ремонту ще з 80-х років. У ванні плитка відпала місцями, а інша, на ладан дихала. Так ніхто того не чіпав. Просто, не можна було душ приймати, бо відпаде а у ванні лежати і прислухатись, аби та плитка що буде відпадати не наробила шкоди.
На підлозі кахель, хоч у музей – коричневий рубчик. Той тримався добре, тож свекруха намивала його до блиску. У кухні стіни до половині фарбовані а далі ще старі вирізки із журналів із фото акторів.
Меблі. Меблі то меблі, і користуватись ними слід було обережно, бо он та шухляда відпадає, а он та полиця хитається. Світло лиш в одній кімнаті горіло, бо в інших проводка давно зогнила.
А тут я наївна і жаліслива прийшла. До роботи я завжди справною була, тож узялась лад наводити. Одним днем зняла шпалери і підлогу у нашій кімнаті, і поїхала у магазин придбала все нове. Замовила Встановлення нового балконного блоку і раділа, яка я молодець.
Та от повернулась із роботи свекруха і вогнем дихає у мій бік, бо я посміла “такого наробити”. Замість “дякую і молодець” почула, що тут не село і все так не робиться. Хоча як повинно було робитись вона не сказала і сама не знала, судячи зі стану квартири.
Відтоді свекруха ходила за мною назирці і все, що я робила піддавалось такій нещадній критиці, що хоч плач. Придбала каструлю, не така, і нею користуватись ніхто не буде.
Новий килим у вітальню вилетів з балкона, а картину що я у нашу із чоловіком кімнату замовила вона повернула разом із кур’єром.
Вже я Тараса свого впросила і ми у ванній ремонт почали робити, то думали з самого початку покинути, бо свекруха на кожному кроці нас повчала і була незадоволена зробленим. Виявилось, вона експерт і ми все псували.
Зрештою, коли вже й до слів моїх почала вона чіплятись, я опустила руки. Коли ти довго стукаєш у двері і ніхто не відчиняє, ти просто припиняєш. От так і я.
Я припинила з нею розмовляти, але легше не стало. Тепер уже мій чоловік був невдоволений тим, що я стала іншою – мені нічого не потрібно, і я якась мовчазна і похнюплена.
А мені вже все там було не миле і я мріяла про одне – з’їхати з тієї квартири.
— Смієшся? Маючи свою чотирикімнатну платити дядькові за маленьку вісім тисяч? – дивувався Тарас.
Я винайняла окрему квартиру і перевезла туди свої речі. Чекала, що чоловік приїде за мною, або ж якось вирішить усе, та не дочекалась. Тарас пішов на принцип.
Я ж жила, як жила до того, як його зустріла. Працювала, заробляла, ростила нашого малого сина, який мене після розлучення з’явився. А Тарас лиш до малого навідувався.
Саме син нас і поєднав знову. Заснути не міг, треба щоб тато почитав казку. То в садок не піде доки Тарас за руку у групу не заведе. Дитина не дихала без тата і хотіла я того чи ні, а колишній був у моєму домі постійно.
Спочатку тримали дистанцію, а потім якось лід розтанув. Вже він жив із нами і до мами лиш на гостину ходив. Про те, що ми до неї переїдемо і мови не було, він знав, що я на те не піду.
І от, запрошує нас свекруха на свій ювілей. Попередила, що все у родинному колі буде і по-сімейному. Прийшли, привітали, я сіла до столу одразу, бо й так почувала себе неприємно у тій хаті.
— Треба б тут шпалери поклеїти і підлогу замінити, – мовила свекруха між іншим, дивлячись довкола. – так добре у вашій колишній кімнаті: і стіни зроблено, і стеля, і підлога. Поступово треба квартиру до ладу приводити. Правда Ліда? – дивиться на мене.
Я дивлюсь на неї і не знаю як реагувати. То ти мене звідси випхала, бо я тут лад наводила, а тепер натякаєш, що я повинна робити тобі ремонт?
Мовчу і жую свій салат.
— Думаю, в неділю і почнемо. – веде далі свекруха. – Тобі зручно, Ліда?
— Мені було зручно п’ять років тому, але тоді мені ясно дали зрозуміти, що зі своїми замашками сільськими у київській квартирі нічого робити. Тож я й не буду починати, аби не псувати.
До вечора свекруха більше і слова у мій бік не зронила, втім, як і я у її. Попрощались сухо і мов чужі, хоча такими ми і є.
— Ти змінилась. Я думав, ти зрадієш, допоможеш мамі, то ж була твоя мрія. – каже мені чоловік увечері.
Я ж мовчки вийшла у іншу кімнату. Цієї теми ми більше не торкались.
От цікаво мені, невже ж людина і справді вірила у те, що я б радо узялась до роботи? Де совість мати після всього, що вона мені влаштовувала просити про допомогу?
А може це я не права і все ж мусила допомогти?
Головна картинка ілюстративна.
