Я завжди в усьому покладалась на чоловіка, але на чужині сама стала для нього підпорою й ледве врятувала наш шлюб.
Звістка про те, що ми їдемо в Америку, застала мене зненацька. Iгор прийшов з роботи та сказав, що через кілька днiв ми подаємо документи на візу. Поїдемо жити до США. Назавжди!
“Навіщо?! Нам i тут непогано живеться! А як же твоя фірма? А син? Ми з такими труднощами влаштували його в цей елітний садочок!” – репетувала я, бо ніяк не хотіла прощатися зi своїм комфортним життям. Але чоловік не слухав, він мовчки робив свою справу. А я знала: якщо Iгор щось вирiшив, сперечатися з ним марно.
Уже через кілька тижнів ми оформили візи – виявилося, що це робиться набагато простіше, ніж я собі уявляла. Чоловік зареєструвався на якусь конференцію юристiв, заплативши за неї, а ми iз сином їхали як туристи – супроводжували татка. “На яке число брати квитки? – уперше порадився зi мною Iгор. – Може, на
середину травня? Я думаю: чим швидше, тим краще, бо так уже хочу полежати на узбережжі…”
Я мовчки дивилась у вікно. Думала про те, як буду жити там, де нікого не знаю. Там, де мене не чекають. Але назад дороги немає. “Роби, як знаєш. Я вже готова”, – тихо витиснула iз себе й поринула у свої страхи.
Для Iгоря на першому місцi завжди була робота. Він жив нею. А сім’я – це так, другорядне. Ні, я не жаліюся: чоловік був уважним, турботливим у ті рідкісні моменти, коли ми бували разом. Але правда в тому, що ці моменти справді були рідкісними.
Тепер Iгоревi потрібно було залишити на когось свiй бізнес, бо закривати кабiнет (він працював адвокатом) чоловік не хотiв. Казав, а раптом не складеться, тоді й знову прийду та сяду у своє улюблене шкіряне крісло. А я про роботу не думала, бо одразу вирiшила звільнятись. А що мені? Набагато легше, бо, працюючи два днi на тиждень коректором у жіночому журналi, великих грошей ніколи не заробляла. Дві тисячi на місяць – це був мій заробіток.”На колготки вистачить”, – жартували друзi. А я не сперечалась, бо ходила на роботу не абияк – щоразу в новiй сукні, iз зачiскою, манікюром i з прекрасним настроєм. У хорошому колективi час летiв непомітно. Щодня ранкова кава, обід у затишному кафе з добрими друзями, яких знайшла тут… А ще безліч цікавих жіночих історiй про життя. Зiзнаюсь, спочатку, коли читала деякі з них, так хотiлося вставити кілька своїх речень. Деколи гострих, деколи іронічних. Якось навіть запропонувала редакторовi змінити заголовок оповідання. Він погодився та сказав: “О, як же я до цього не додумався? То, може, ти й сама щось напишеш?” Але мені було ліньки. Я вважала, що вмію тільки виправляти чужі граматичні помилки, який там з мене писака!
…Через кілька місяців ми таки прилетiли в Каліфорнію. Спочатку вирiшили зупинитись у Сакраменто. Там багато емiгрантiв iз колишнього СРСР. А є такi райони, де англійською говорять хіба що продавці в магазинах. Ми все ж таки обрали той, де слов’ян було менше, бо прагнули вивчити англійську. П’ятирічний Михайлик пішов у садочок. Зiзнаюсь, найбільше хвилювалася за нього – думала, чи знайде він спільну мову зi своїми новими друзями. Дарма, бо син усе сприймав як пригоду. Інколи згадував своїх бабусь, якi залишися в Україні та все рідше просив мене наліпити йому улюблених вареничків iз картоплею. Хоча й цю страву тут теж можна було придбати за кілька доларiв. Панi Ганна, яка відкрила свiй ресторанчик, готувала не гірше, ніж бабці Оля та Надя.
Ми мали непоганий стартовий капiтал. Але несподівано в чоловіка виникли проблеми. Робота, на яку збирався піти Iгор, йому не підійшла. Йому пообіцяли місце помічника нотаріуса в одній iз фірм, проте чоловік тут не протримався й двох тижнів. Людина, яка звикла працювати сама на себе, повинна щось переламати в собі, щоб слухати інших. Iгор не зміг. Крім того, його англійська була не такою гарною, як він собі уявляв. Та й знання законiв штату були аж ніяк не найкращі. Кілька місяців чоловік ходив на співбесіди й ніяк не міг влаштуватися на якесь пристойне місце. А тим часом грошi, якi ми привезли з України, танули й танули. Чоловік став дратівливим, зривався на нас iз сином. До того ж мами поруч не було, яка завжди підказувала йому, як краще показати себе в тій чи іншій ситуації. Вона теж вiдомий юрист i всім, чого він досяг у професії, завдячує їй. I так сталося, що в Америці “мамою” для нього стала я. Так склалося.
Розумієте, мені легше було починати життя з чистого аркуша, свого часу я вступала до Київського університету без вiдома батьків. Зважаючи на те, що я жила в селi, то й складала лише один екзамен. На той час це було сільське тестування, яке я написала дуже добре. А через місяць прийшло запрошення на навчання. Батьки не повірили, дали грошi й сказали: “Поїдь, перевір, чи не переплутали твоє прізвище з іншим”. Я взяла улюблені джинси, кілька кофтинок, бiлизну та зошити й поїхала до столицi. Сама. Під час навчання почала працювати, щоб бути самостійною та не випрошувати в батьків грошi, яких у них теж не було. Нинi, оглядаючись назад, дивуюсь, якою сильною я була. Ні, радше – безстрашною, бо тепер розумію, що страх – це те, що тягне нас назад. У мене ніхто не вiрив, проте віра у свої сили була сильнішою. А чоловік вирiс в інших умовах – тепличних. Батьки допомогли вступити до вищого навчального закладу, потім домовилися про його першу роботу. Сам він купив хіба що машину, бо дуже любив складати грошi.
Пригадую, як перед поїздкою Iгор сказав: “Так, сьогодні в мене є робота, але з кожним місяцем я втрачаю своїх клієнтів – усi їдуть за кордон. Що будемо робити, коли всі вони виїдуть? Жити на твою зарплату? На дві тисячi гривень? Чи, може, ти підеш прибирати чужі квартири? У тебе це найкраще виходить, крім хатньої роботи, ти більше ні до чого не здатна”. Iгорю було дуже важко. Він не спав ночами, мyчився, чи правильний вибір зробив, що приїхав сюди. Ми дедалі частіше сварились, бо всі зібрані ним кошти з кожним днем зменшувались. Якщо в Україні я звикла до шопінгу, то в Америці про це тільки мріяла: не хотіла просити в нього грошей – боялась нового cкaндалу. Наш шлюб руйнувався на очах. Ми майже нeнавидiли одне одного.
Усе вирiшив випадок. Якось, гуляючи iз сином у парку Сакраменто – а їх тут дуже багато! – я познайомилася з Франческою. Вона теж мала малого сина, i діти почали бавитись разом. Я дізналася, що Франческа народилась у США, її батько був італійцем, а мама родом iз Тернопільської області, тож вона непогано говорила “американською українською” мовою. Дівчина розповіла, що працює перекладачем – готує тексти для публікації в місцевій газетi. Вона також є членом української діаспори й намагається допомагати співвітчизникам своєї матері. “У нас є трохи спільного, – усміхнулась я. – У Києві я мала схожу роботу”. Ми розговорились, домовилися зустрітись наступного вечора, щоб знову нашi діти могли разом погратися.
Мабуть, усе почалося зi звичайних жіночих балачок. Я розповідала Франчесці про себе, про своїх подруг, якi залишилися в Україні. Розказувала різні історії. Якось мимоволі зайшлося про роботу, i ми почали переказувати одна одній тексти, над якими працювали. “Послухай, а ти не хочеш написати одну з історій? – якось запропонувала вона мені. – Нам треба щось “свіженьке”. Напиши, а я перекладу. Якщо редактору сподобається – вона візьме. Гонорари в нас хорошi – 500 доларiв за колонку. А я з перекладом допоможу, візьму недорого”.
I, знаєте, я ризикнула. Кілька недоспаних ночей – i перший текст готовий. Написала його з душею, українською мовою. Але Франческа добре зналася на своїй справi, гарно переклала. “Вiтаю з дебютом, тебе надрукують. Пиши ще!” – одержала я повідомлення по е-мейлу й не повірила своєму щастю.
А далi я, відчувши смак кpовно зароблених грошей, сіла за комп’ютер i знайшла з десяток видань та сайтiв, якi платили авторам за невеличкі новели. Хтось давав 300 доларiв, хтось – 200, хтось – 70. Я писала й надсилала, куди тільки могла. I так почалися мої літературні заробітки. Спочатку п’ятсот доларiв на місяць, потім півтори тисячi, а за три роки я вже могла похвалитися зарплатнею, яка перевищувала середню американську…
Для чоловіка мій успіх став великим випробуванням. Насамперед це било по його самооцінці. “Пишеш якусь дуpню, а тобі за це грошi платять, – бурчав він. – А я гарую мов віл, а отримую жалюгідні центи”. Iгор i справді працював важко – влаштувався неофіційно охоронцем у магазинi, потім допомагав сусіду на новобудовi. За годину роботи йому в середньому платили 30 доларiв, тоді як середньостатистичному американцю на такiй самiй роботi вдвічі більше. Жити в Сакраменто не так уже й дорого – півтори тисячi на місяць треба віддати за житло. Плюс сімсот доларiв комуналка та стільки ж – дитячий садочок. У
середньому на сім’ю вистачає трьох-чотирьох тисяч доларiв на місяць.
А я, уклавши угоду з видавництвом, почала заробляти майже п’ять тисяч. Але я не просто писала українською, а після виходу оповідання в друк опрацьовувала його – читала англійською та знову самостійно перекладала українською. Працювала над собою ночами, коли мої хлопці вже спали – не хотіла зайвий раз нервувати чоловіка. Таким чином за півроку я вже сама написала свiй перший текст англійською. Так, він був не ідеальний, але коли я його надiслала перекладачці, то Франческа відмовилася брати грошi за свою роботу. “Відпускаю тебе. Тепер ти сама можеш це робити. Вiтаю тебе”, – відписала вона.
“Як ти так швидко її вивчила? – дратувався Iгор, “штурмуючи” англійську граматику. – У цій мовi немає логіки! Як їх розрізнити, ті клятi часи? А закінчення куди ставити?” Вечорами ми з ним писали диктанти. Я виправляла його помилки, а він сердився, отримуючи папір iз кількома десятками помилок.
Дивна річ: тепер я заробляла грошi, а він жалiвся мамi по скайпу, як тут погано живеться. Американська мрія виявилась для нього лише примарою. Одного разу дійшло до того, що Iгор поїхав за квитками додому. А я не сперечалась. Була впевнена, що це лише емоції. Зрештою, коштiв на купівлю квитків у нього вже не було. Усе те, що ми привезли iз собою, закінчилось, а те, що почала заробляти я, лежало на моїй картці. “Ну й нехай”, – махнула рукою на нього, коли ми вкотре посварились. Дитина все одно залишиться зi мною – Михайлик уже почав спілкуватись англійською. Зрештою, ми заради нього й виїжджали за кордон.
А потім ми отримали грін-карту, з часом Iгор знайшов собі роботу в офісі – те, до чого він так прагнув. Заспокоївся й почав заробляти грошi. Лише тоді нашi стосунки поступово стали поліпшуватись. Через шість рокiв ми навіть взяли у кредит будинок, у якому зараз плануємо робити ремонт, адже через кілька місяців чекаємо на поповнення в сім’ї.
“Ти молодець, що врятувала ваш шлюб, – сказала мені сестра, якiй я зателефонувала зi звісткою про те, що в нас буде дівчинка. – Ви були на волосинi від розлучення, але саме твій спокій i шалена віра в себе зберегли його”. А й справді, лише тепер, оглядаючись назад, коли наш Михайлик (тепер уже Майкл) навчається у третьому класi, я розумію, яким великим було наше випробування. Адже переїзд в іншу країну – це не просто квиток в один кінець. Це квиток у нове життя, де така “зацяцькана лялька”, як я, показала, що може набагато більше, ніж просто ходити по магазинах у пошуках модного шмаття, витрачаючи чоловіковi грошi.
За матеріалами – Коректно, Єва, Сакраменто, США.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
