— Диви, диви! – почула Анна з-за дверей, – Іди, доню, хрещена з барського плеча тобі обносків передала. Казала, що навіть щось нове там є. Пані витратили кілька тисяч зі своїх мільйонів, аби доброю побути.
Анна стояла не в силах повірити в почуте. На хвилинку затулила очі руками, так ніби побачила щось не добре, ніби той жест врятує її від того, що щойно відкрилось. Але взяла себе в руки. Увійшла у кімнату і віддала хрещеній маленьку коробочку з новим телефоном. Вийшла не прощаючись. Щойно вона втратила найближчу і найдорожчу їй людину. Подругу з якою пройшла крізь все своє життя. Людину, яка підтримувала у найважчі, найчорніші дні. Вони все разом пройшли, лиш раптового щастя Анни, їх дружба не витримала.
— Настю, – ридала Анна на кухні у подруги, – професор сказав, що мама безнадійна. Мені сказав, не їй. Пів року дав. Господи, мама зараз вдома, така щаслива. що недуга позаду. Дивлюсь на неї і сліз стримати не можу. Людоньки, де сил узяти, людоньки-и-и.
Настя тоді була поруч. Вислуховувала, підбадьорювала допомагала, підтримувала. У самому кінці в найтемніші дні, коли відчай переповнював Анну, саме Анастасія була світлим променем, який не дав потонути в тому мороці. Разом вони Аннину матір в останню путь і провели.
А потім було розлучення. Чоловік Анни за той період, поки та світу білого не бачачи доглядала матір, знайшов собі іншу:
— З нею все легко і просто, – сказав, – Я додому не хочу повертатись. Діти завжди не здорові, ти в сльозах, а ще оцей вічний брак коштів. скільки б не приніс, уже наступного дня мушу йти позичати знову. З мене досить. Не можу, не хочу, не буду.
Анастасія і тут підтримувала. Гляділа трирічного Дмитрика і десятирічну Риту, доки Анна шукала роботу. Потім, без жодних заперечень забирала дітей до себе, адже Анні потрібно було працювати і в нічні зміни.
Дівчата вже давно були не просто подругами – сестрами. Анна уявити не могла, як би жила не маючи такого тилу, а Анастасія і не уявляла, як то – залишити подругу у такий момент.
І тут одного дощового дня, коли Анна особливо пізно поверталась з роботи, її підвіз незнайомець на стареньких жигулях. Слово за слово – розговорились. Анну вразив спокій і інтелігентність співрозмовника. Розмовляти було просто і цікаво водночас. Обмінялись телефонами. Андрій, саме так представився шофер, сказав що вони обов’язково ще зустрінуться. Анна лиш рукою махнула. Мовляв, так-так, всі так кажуть.
А вже наступного ранку біля під’їзду стояв велетенський позашляховик. Як тільки Анна вийшла, Андрій вискочив з авто і відчинив перед враженою жінкою дверцята:
— Прошу, пані. – мовив з усмішкою, – Сьогодні я вже на своєму авто.
Відтоді життя Анни змінилось кардинально. Андрій став її добрим янголом охоронцем, а потім і чоловіком. Анна переїхала в його величезний заміський будинок і стала там господинею. Анастасія, так здавалось Анні, щиро раділа за подругу.
Тепер вони рідко збирались на кухні. Анна водила подругу по найкращим кафе і ресторанам міста. Подруг уже впізнавали в найдорожчих бутиках міста. Анна прагла хоч так віддячити подрузі за все те добро, що та для неї зробила. Кілька разів вони відпочивали разом за кордоном.
— Диви, диви! – почула Анна з-за дверей в черговий свій візит до Анастасії, – Іди, доню, хрещена з барського плеча тобі обносків передала. Казала, що навіть щось нове там є. Пані витратили кілька тисяч зі своїх мільйонів, аби доброю побути.
Після того випадку Анна довго плакала на плечі у Андрія. Той просив дружину не перейматись і розповів, що коли його бізнес пішов вгору, він також втратив багатьох друзів. Це нормально, як виявилось. Саме тому він Анну і уподобав тоді. Побачив у змореній жінці скільки добра, скільки справжньої щирості, що аж розтанув. Давно він не зустрічав таких людей. От і тримався за неї, беріг, аби не втратити.
Анна уже десять років як живе з Андрієм. Мають спільну донечку, а нещодавно донька подарувала ще й онука. І ніби й дім повна чаша і щаслива Анна, а немає у неї подруг більше.
Автор Анна К.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
