На дев’ятому поверсі панельки знову заїло ліфт, тому Вікторія спускалася сходами, тримаючись за холодні залізні перила. На кожному прольоті вона зупинялася, щоб перевести подих. На вулиці сіріло. Сніг налипав на підвіконня під’їздів, а біля вхідних дверей уже зібралася «варта» — Наталя з другого під’їзду та Оксана, чия квартира була прямо над підвалом. Обидві стояли в теплих хустках, сховавши руки в рукави, і спостерігали за тим, як через дорогу, біля аптеки, переходила вулицю жінка в темно-синьому пальті.

— Дивись, Наталю, наша Людмила кудись намилилася, — Оксана кивнула підборіддям у бік постаті. — І пальто чисте, і чоботи наче нові. Не на роботу точно.

— Та яка там робота в таку пору? — Наталя шмигнула носом. — Відмахала своїм віником зранку, та й усе. Ти бачила, як вона останнім часом очі малює? Синіми тінями, як молода. Сміх та й годі. У п’ятдесят з гаком років так чепуритися, коли в тебе в руках щодня дерев’яний держак.

— Кажуть, вона не просто так ходить, — Оксана понизила голос. — Я вчора бачила, як її підвозили. Машина така срібляста, велика. З неї виходить чоловік у дублянці, окуляри на пів обличчя, портфель шкіряний. Відкриває їй двері, за лікоть підтримує. Я мало не впала зі стільця.

— Та ну, — скривилася Наталя. — Де Люда, а де професори на джипах. Вона ж вдова, живе на одну пенсію та на ті копійки, що за прибирання двору платять. Може, то родич якийсь дальній приїхав?

— Який там родич! Дивилася на нього так, наче він їй сонце серед ночі подарував. Вона ж раніше як ходила? Голову в плечі, хустка на очі, «добрий день» крізь зуби. А тепер іде — спина рівна, волосся пофарбувала в колір стиглої вишні.
Вікторія, яка якраз вийшла з під’їзду, почула останню фразу. Вона поправила сумку на плечі й зупинилася біля сусідок.

Їй теж було цікаво. Людмилу в будинку знали всі. Вона була непомітною частиною двору, як старі гойдалки чи лавка.

Щоранку, ще до того, як люди розходилися на роботу, було чути шкрябання її мітли по асфальту. Взимку вона першою розчищала стежки, щоб ніхто не підслизнувся. З нею віталися сухо, інколи скаржилися на сміття біля баків, але ніхто ніколи не питав, як у неї справи.

— Пані Людмило! — раптом вигукнула Оксана, коли жінка в синьому пальті підійшла ближче до їхнього під’їзду. — Ви куди це в такий сніговій?

Людмила зупинилася. Сніг танув на її віях, а щоки порозовіли від морозу. Вона усміхнулася, і ця усмішка була незвично спокійною, без тіні тієї втоми, до якої всі звикли.

— Йду зустрічати чоловіка, — просто відповіла вона. — Обіцяв бути вчасно, але транспорт зараз погано ходить.

— Чоловіка? — перепитала Наталя, обмінявшись поглядом з Оксаною. — То ви вже не сама? А ми й не знали. Хто ж він, якщо не секрет?

Людмила поправила комір пальта.

— Костянтин Юрійович. Ви могли його бачити, він живе в будинку навпроти, через два під’їзди від кута. Працює в науковому центрі, лекції читає, консультує там людей.

— То це правда? — Оксана аж подалася вперед. — Професор? І як це ви так… де перетнулися? Ви ж постійно тут, у дворі.

Людмила тихо засміялася. Вона не виглядала ображеною через їхню цікавість. Скоріше, їй хотілося поділитися цим, бо тримати таку новину в собі було важко.

— Саме тут і познайомилися. Прямо на тротуарі. Я листя згрібала, це ще восени було. Рано-вранці, темно ще зовсім.

Він повз мене щодня бігав у спортивному костюмі, на стадіон шкільний. Бігав і бігав, місяць, мабуть. Потім почав вітатися. Просто кивав головою, навіть не зупинявся. А мені тоді так тоскно було на душі, знаєте, буває таке: дивишся на ту купу листя і думаєш, що все життя твоє — це та сама купа, яку завтра вітер рознесе.

Вона замовкла на мить, дивлячись на свої руки в шкіряних рукавичках.

— Ну і що далі? — підштовхнула її Наталя.

— Та що… — Людмила стенула плечима. — Одного разу він знову біг. А я стою, спина болить, руки затерпли. І думається мені раптом: ну чого він бігає просто так? Кажу йому: «Костянтине Юрійовичу, ви б краще мені допомогли, ніж просто повітря ганяти. Тут теж навантаження непогане, м’язи розімнете». Він зупинився як укопаний. Подивився на мене, окуляри поправив. Думала, зараз обуриться або просто піде. А він каже: «А знаєте, ви маєте рацію. Мені якраз не вистачає зміни діяльності». Взяв запасні граблі, які я біля дерева поклала, і почав працювати.

— Прямо в костюмі спортивному? — не повірила Вікторія.

— Прямо в ньому. Ми тоді за годину весь майданчик вичистили. Він виявився дуже говірким. Розповів, що дружини давно немає, донька за кордоном, живе сам у великій квартирі серед книг. А я розповіла, що раніше в офісі працювала, в реєстратурі, папери перекладала. А як скорочення прийшло, то пішла сюди, бо близько до дому і на свіжому повітрі.

Ми так кілька ранків поспіль «тренувалися». Він приходив, брав інструмент, ми розмовляли про все на світі.

Оксана примружила очі, намагаючись уявити поважного професора з граблями в руках.

— І що, так просто взяв і закохався?

— Не просто, — зітхнула Людмила. — Одного ранку був сильний дощ, а потім підморозило. Листя стало слизьким. Він невдало ступив на край бордюру, нога поїхала, і він упав. Я злякалася, підбігла. Бачу — встати не може, обличчя зблідло. Я ж у реєстратурі працювала, надивилася на таке, знала, як першу допомогу надати. Кажу: «Давайте руку, я допоможу до моєї квартири дійти, тут ближче. Подивлюся, що там з ногою, пов’язку зроблю». Він спочатку відмовлявся, соромився. Але біль сильний був, мусив погодитися.

Людмила посміхнулася власним спогадам. Вона згадувала, як Костянтин шкутильгав, тримаючись за її плече. У її маленькій однокімнатній квартирі пахло чистотою та фіалками, які стояли на підвіконні. Вона допомогла йому зняти взуття, обережно оглянула ногу.

— Я йому тоді зафіксувала суглоб, чаєм напоїла. Він сидів у кріслі, дивився на мої вазони, на книги. Сказав, що в мене дуже затишно. Потім ми почали вечеряти разом. Він приносив продукти, я готувала. Виявилося, що він терпіти не може самотніх вечорів, як і я. Просто ми обоє робили вигляд, що нам і так добре.

— То ви тепер разом живете? — прямо запитала Наталя.

— Разом. Я вже речі перевезла до нього, там місця більше. А роботу поки не кидаю, до кінця сезону допрацюю. Мені не соромно, та й звикла я до цього двору.

Людмила поглянула на годинник — новенький, з тонким ремінцем.

— Ой, дівчата, забалакалася я з вами. Автобус зараз має під’їхати. Він сьогодні довго працював, треба зустріти, бо слизько дуже, боюсь, щоб знову не впав.

Вона кивнула сусідка і пішла до зупинки. Її кроки були легкими, впевненими. Вона більше не була тією «двірничкою Людою», яку згадували лише тоді, коли треба було винести сміття.

Сусідки ще довго стояли мовчки. Сніг продовжував падати, засипаючи сліди Людмили. Оксана першою порушила тишу.

— Треба ж таке. Професор. А я думала, він тільки в телевізорі буває. А він листя гребе…

— Та яке там листя, — буркнула Наталя, закриваючи обличчя від вітру. — Просто пощастило їй. Витягла лотерейний квиток на старість.

Вікторія нічого не сказала. Вона піднялася назад до своєї квартири. Відкривши двері, вона почула гучне хропіння з вітальні. Її чоловік спав на дивані в одязі, перед увімкненим телевізором. На столі стояла порожня тарілка. Вона підійшла до вікна і відсунула штору.

Внизу, на зупинку, під’їхала маршрутка. З неї вийшов чоловік у довгій темній дублянці. Він одразу побачив Людмилу, яка стояла під ліхтарем. Вона зробила крок йому назустріч, і він взяв її під руку. Вони пішли повільно, про щось розмовляючи. Чоловік нахилявся до неї, прислухаючись до кожного слова, а вона притискалася до його плеча.

Вікторія зітхнула, відійшла від вікна і взяла ковдру. Вона накрила чоловіка, щоб він не змерз, вимкнула телевізор і пішла на кухню мити посуд. Вечір був тихим, і тільки сніг за вікном продовжував свою нескінченну роботу, вкриваючи місто білим шаром.