За вікном березень ніяк не міг визначитися: то сипав мокрим снігом, то пробивав хмари яскравим сонцем. У хаті пахло липовим цвітом і трохи аптекою. Віктор сидів на табуретці біля ліжка, застеленого старою вовняною ковдрою, і зосереджено чистив яблуко. Шкірка спіралькою спадала в емальовану миску. Його дружина, Оля, лежала непорушно, втупившись у тріщину на стелі, яка нагадувала їй контури якоїсь далекої країни.
— Вітю, ти мене чуєш? — ледь чутно промовила вона, не повертаючи голови.
— Чую, Олечко. Яблуко будеш? Солодке, «чемпіон», як ти любиш. Спеціально вчора на ринку вибирав, щоб соковите було.
— Та яке там яблуко… Мені дихати важко, а ти з їжею. Слухай, я тут подумала… Ти ж на цвинтар до мене будеш приходити? Не забудеш дорогу через рік-два?
Віктор зупинив ніж. Він зітхнув, відклав яблуко і витер руки об рушник, що висів на коліні.
— Ну що ти знову починаєш? Лікар же сказав — звичайна застуда, просто організм ослаб за зиму. Вітаміни треба пити, а не дурниці в голову брати.
— Лікар старий уже, він і сам ледве ходить, що він там бачить у тих папірцях? — Оля нарешті повернулася на бік, дивлячись на чоловіка вологими очима. — Я відчуваю, що сили виходять. Наче батарейка всередині сідає. Ти мені головне пообіцяй: троянди принось. Червоні, знаєш, такі великі, з довгими шипами. І фотографію на пам’ятник вибери ту, де ми в позаминулому році на весіллі у племінника були. Там, де я в синій сукні з білим комірцем. Пам’ятаєш? Мені там ще всі казали, що я на десять років молодша виглядаю.
Віктор знову взявся за яблуко, намагаючись не показувати, як у нього кривляться вуста в усмішці.
— Добре, Олю. Буде тобі синя сукня, будуть троянди. Зроблю все, як скажеш, аби ти тільки зараз заспокоїлася. Хочеш, навіть огорожу пофарбую в той колір, що тобі подобається?
Оля раптом примружилася. Її слабкість кудись почала вивітрюватися, поступаючись місцем звичному підозрілому настрою.
— Бачу, ти дуже за мене переживаєш…. – сказала Оля. – Швидко усмішка зникне, як взнаєш, скільки домовина коштує.
— Ну, багато певно. До чого ти хилиш?
— Як до чого? Треба знати скільки тобі мої поминки обійдуться… Ну і ціни… А ще одяг треба мені новий і туфлі нові. Я такий гарний магазин знаю, там дуже гарні речі. «Мальва» називається, Лідка знає де це, вона тебе туди поведе… Ще копачам треба буде дати..
— Це так, діло недешеве це, – продовжував посміхатися крадькома чоловік.
— Дивись, який він слухняний став. І колір вибере, і фотографію… Ти що, вже й місце пригледів? Так спокійно про це говориш, наче ми меню на вечерю обговорюємо. Мабуть, уже й на прикметі хтось є, га? Кого в хату приведеш, як мене не стане?
— Та кого я приведу, Олю? Навіщо ти це кажеш?
— Ой, не розказуй мені казки! Одному ж важко. Хто тобі сорочки прасувати буде? Хто борщ наварить такий, щоб ложка стояла? А пиріжки з капустою? Ти ж без них і дня не проживеш. Знайдеш собі якусь моторну, молоду… Ну, відносно молоду. Буде вона моїми каструлями гриміти.
Віктор почухав потилицю. Він знав цей тон. Це був тон, який зазвичай передував великому прибиранню або суперечці про те, скільки треба дати на нові чобітки.
— Ну, а що поробиш, — протягнув він, навмисне роблячи голос байдужим. — Самому ж і справді тоскно. Стіни тиснуть, поговорити ні з ким. Може, і знайдеться якась жіночка самотня. Буде господарство тримати. Я ж чоловік ще в силі, цвяха забити вмію, кран підкрутити. Чого ж пропадати добру? Відмовляти не буду, якщо доля підкине варіант.
Оля аж піднялася на ліктях. Рум’янець, який ще п’ять хвилин тому здавався хворобливою гарячкою, тепер став виразно гнівним.
— “Варіант” він знайде! Ти подивися на нього! Я ще тут, у цій хаті, повітрям дихаю, а він уже про крани розповідає!
— А що ти мені зробиш з того світу? Будеш привидом ходити, ложками стукати? Так я не з лякливих, ти ж знаєш.
Віктор підвівся і підійшов до вікна, ховаючи посмішку в кутиках вуст. Він бачив у відображенні скла, як дружина скинула ковдру. Її рухи стали різкими, енергійними.
— Ах, ти ж ірод! — вигукнула Оля, опускаючи ноги на підлогу. — Нема права на хвилину прислабнути! Вже буде за іншими зазирати!
Вона вхопилася за бильце ліжка, постояла секунду, перевіряючи, чи не паморочиться в голові, і впевнено рушила до шафи.
— Куди це ти зібралася? — обернувся Віктор. — Тобі ж погано, ти ж помирати збиралася. Лежи, я сам по священика збігаю.
— Відійди, не заважай! — вона відштовхнула його руку. — Який священик? Мені треба на кухні лад навести, бо бачу, ти тут уже подумки чужу жінку за стіл посадив. Не дочекаєшся! Я ще твоїх онуків до школи проводити буду. Спеціально буду жити, щоб ти жодної іншої сюди не привів!
Вона швидко перевдяглася з нічної сорочки в домашній халат, перев’язала хустку і, не дивлячись на чоловіка, попрямувала на кухню.
— Де борошно? — почулося звідти через хвилину. — Весь посуд жиром припав, нічого знайти не можна. Вітю, я тобі кажу, припини стояти в дверях, іди дров принеси, грубку треба підтопити, бо тісто не підійде в такому холоді.
Віктор стояв у дверях кухні, спостерігаючи, як Оля з гуркотом дістає велику миску для замішування тіста. Вона рухалася швидко, сердито, але в її очах знову з’явився той живий вогник, який він так любив.
— Олечко, то ти вже не хочеш у синій сукні на плиту? — тихо запитав він.
— Замовкни, ради бога! — гримнула вона, але вже без злості. — Яку синю сукню? Я в ній у неділю в церкву піду. А ти бери відро і марш за водою. І щоб я про ті твої дурниці більше не чула. Господар знайшовся…
Віктор мовчки вийшов у коридор. Він накинув стару куртку, взув калоші. Серце в грудях калатало від полегшення. Він знав свою дружину тридцять років: її не треба було вмовляти пити ліки, її треба було просто добряче роздратувати, щоб у ній прокинулася жага до життя і конкуренції.
Замість того, щоб іти відразу за дровами, він вийшов за хвіртку. До сусіднього села було кілометрів зо два, там біля зупинки був невеликий квітковий кіоск. Він ішов швидко, розбризкуючи калюжі, і відчував, як свіже весняне повітря наповнює легені.
Коли він повернувся, у хаті вже пахло смаженою цибулею і свіжим дріжджовим тістом. Оля стояла біля столу, по лікті в борошні, і щось наспівувала собі під ніс. Побачивши Віктора з величезним оберемком яскраво-червоних квітів, вона завмерла.
— Ти з глузду з’їхав? Це ж скільки грошей… — почала вона, але голос її здригнувся.
— Це щоб ти бачила їх, коли будеш пиріжки ліпити.
Вона витерла руки об фартух і обережно взяла квіти, вдихаючи їхній аромат.
— Ну от… Тепер доведеться вазу шукати. А вона десь на шафі була. Іди діставай, а то квіти зів’януть.
До вечора в домі було тепло і затишно. На столі під рушником “відпочивав” величезний пиріг з капустою та м’ясом. Вони сиділи удвох, пили міцний чай. Оля розповідала про те, що треба весною обов’язково побілити дерева і, можливо, перефарбувати паркан, але точно не в той колір, про який він казав раніше.
Віктор слухав її довгу розповідь про насіння, сусідів і плани на літо, підливаючи чай. Він дивився на її розчервонілі щоки і думав, що іноді найкращий спосіб врятувати людину — це дати їй привід з тобою посперечатися.
