Я була вже готова вчинити крок, про який би могла пошкодувати. Як би я не любила Тараса, але дитину я хотіла більше за все на світі.
Наш шлюб з чоловіком наче ззовні був на замилування всім, але на ділі, ми ніяк не могли мати дітей.
П’ятнадцять років спроб і помилок, купу витрат, позик в усіх, роки працювали аби ті кошти віддати, але все дарма.
Наче з ним все гаразд і зі мною, але дітей нема. Я вже була готова до того аби взяти дитину з дитбудинку, але Тарас був категоричним.
– Ні, я чужі діти годувати не буду.
– Але це буде наша дитина, хай маленька чи доросла, але вже наша. Буде мене кликати «мамо», а тебе «тату».
– Ні і все, свої невдячні бувають, а тут на чуже надійся.
І з такими розмовами мені мало стукнути сорок років, а дитячого сміху в нашій квартирі не лунало.
Я поїхала на курси підвищення кваліфікації і задумалася над одним – чоловік далеко і в мене є шанс мати свою дитину, якщо все буде добре.
Подруги мені давно про таке казали, що ніхто не здогадається, а в разі чого, вже й пізно буде щось робити і Тарасу нічого не залишиться, як змиритися з тим, що хоч хтось один матиме рідну дитину.
Але на ділі не так все просто, бо підпустити до себе чужого чоловіка я не могла. Наче мені аж підкидало від одного дотику до руки.
І ось в такий момент, коли я роздумувала, як мені це все зробити, як мені телефонує Тарас.
– Олю, я передумав, ми візьмемо дитину з дитбудинку і навіть дві.
– Що?, – я вухам не вірила.
– Оль, ти не повіриш…
І далі чоловік розказав неймовірну історію про те, як він зустрівся з нашим сином. Отож пішов він на базар купити продукти, як помітив, що тиняється хлопчина між рядами. Видно було, що його продавчині знають, бо одні відганяють, а інші мандаринку чи яблуко дають.
– Знаєш, я ніколи б не подумав, що в наш час діти отак можуть ходити та продукти випрошувати. Ти ж знаєш сина Насті, у нього, як не буде цукерки після їжі, то він за стіл не сяде, а тут таке.
І Тарас підійшов до хлопця і спитав, чому він випрошує продукти і що йому купити.
Той поросив купити трохи картоплі, моркви і цибулі, бо він буде варити суп.
– Олю, він був таким щасливим, я не знаю, коли так радів зарплаті, як ця дитина такому простому набору продуктів.
Далі виявилося, що він живе з бабусею, пенсія у неї маленька і на все не вистачає. Вдома ще сестричка була, а батьки давно позбавленні прав, тому діти отак живуть наче при бабусі, яка їм прабабуся, але ніякого піклування не знають.
Я плакала і з полегшення, і з радості, я вже любила тих дітей, бо їх полюбив мій чоловік. Далі зайняло трохи часу аби ми стали їхніми опікунами та перевезли їх до нас.
Я бачу, що чоловік відкрив для себе радість від того, як робити когось щасливим. Я вже сама його прошу не дарувати дітям стільки подарунків, бо вони перестануть так щиро радіти, але той каже:
– Ні, наші діти завжди будуть нам вдячні за те, що ми є, навіть, як будемо без грошей.
Я дуже сподіваюся, що нам вдасться виховати наших дітей добрими і чуйними людьми, щоб справдилися слова чоловіка.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
