Дзвінок у двері був настільки настирливий, наче хтось просто сперся на кнопку. Як на недільний ранок, то було нахабство.
Андрій перевернувся на інший бік, накрив голову ковдрою і пробурмотів щось нерозбірливе.
— Та хто це може бути… — прошепотів він крізь сон.
Поруч заворушилася Ірина.
— Може, помилилися? — тихо спитала вона, не розплющуючи очей.
Дзвінок не замовкав.
– Святі угодники. Дитину розбудять, йди подивися, кого нечистий приніс!, – заторсала чоловіка Ірина.
Андрій зітхнув, сів на ліжку, провів долонею по обличчю і, намацавши капці, пішов у коридор.
— Неділя… — буркнув собі під ніс. — Дев’ята ранку… Люди ж у вихідні сплять.
Він відчинив двері — і завмер.
— Мамо?..
На порозі стояла його мати — Галина Михайлівна, у світлому пальті, з акуратно вкладеним волоссям.
— А ти думав, хто? — з легкою усмішкою сказала вона.
Андрій кліпнув очима, ніби перевіряючи, чи не сниться йому це.
— Ти… одна?
— А з ким же мені бути? — знизала плечима мати. — Батько зранку поїхав із сусідом. А мені щось так сумно стало… Думаю, навідаюся.
Вона пройшла всередину, навіть не чекаючи запрошення, і відразу попрямувала на кухню.
— Ви що, ще спали?
— Ну… так, — Андрій зачинив двері. — У нас ніч була безсонна.
— У кого зараз сонна? — фиркнула вона. — Але це ж не привід лежати до обіду.
Ірина вийшла зі спальні позіхаючи:
— Доброго ранку, Галино Михайлівно.
— Доброго… — мати оглянула її з голови до п’ят. — А що це у вас тут…
Вона глянула вниз.
— Крихти.
Ірина автоматично подивилася на підлогу.
— Я вчора мила, — спокійно сказала вона. — Але дитина все розкидає.
— Ну так, розкидає, — перебила свекруха. — всі діти такі. Але ж це не означає, що можна жити в такому бруді?
Вона пішла далі — у ванну.
— Ой лишенько…
— Що там? — напружився Андрій.
— Та зайди подивися!
Ірина підійшла слідом. Вона побачила кошик із одягом, рушник на підлозі і дзеркало з висохлими краплями води.
— Я зараз приберу, — швидко сказала вона і нахилилася за рушником.
— Не «зараз», а треба було вчора, — похитала головою мати. — Я не розумію, як можна так.
З того моменту Галина Михайлівна наче увійшла в режим перевірки. Вона провела пальцем по підвіконню, зазирнула в холодильник, відкрила шафки.
— У вас тут порожньо.
— Я сьогодні збирався в магазин, — відповів Андрій.
— Збирався… — повторила вона з інтонацією. — А якщо б я не приїхала?
— Мамо, — він зітхнув. — Нам нормально. Нас усе влаштовує.
— Тебе, може, і влаштовує. А мене — ні.
З кімнати почувся плач маленького Марка. Ірина мовчки пішла до нього.
— От бачиш, — продовжила мати. — Дитина, а ви…
— Мамо, досить, — Андрій поставив каструлю назад у холодильник. — Ми не просили перевірки.
Вона стиснула губи.
— Я просто хотіла подивитися, як ви живете.
— Подивилася. Все.
Коли Ірина повернулася з сином на руках, на кухні стояла тиша.
– Чай? Кава?, – спитала Ірина.
Вони сіли пити каву. Лише ложки дзенькали об чашки.
— Я піду, — раптом сказала Галина Михайлівна. — Побачила вас і досить.
— Ти як додому? — спитав Андрій.
— Маршруткою.
— Я підвезу. Мені все одно їхати по продукти.
Вона кивнула.
На вулиці її чекав ще один сюрприз — з під’їзду вийшли всі троє.
— Ми разом, — коротко сказав син.
Вона не встигла нічого відповісти, як машина рушила.
— Ой, здається, ми проїхали, — весело мовив Андрій. — Ну нічого.
Через кілька хвилин вони зупинилися біля будинку батьків.
— Заїдемо? — сказав він, ніби між іншим.
— Зараз? — розгубилася мати.
— А чому ні? Ми голодні, а в тебе завжди є чим перекусити, так, Іринко?
– Так, ви завжди вмієте з нічого зробити щось.
Свекруха довго копирсалася в сумці, все не могла знайти ключі, а вони дивилися на неї і чекали.
— Проходьте, – буркнула вона.
– Мамо, а що це за гора взуття біля проходу?, – почав син.
Галина Михайлівна стояла, не знаючи, що сказати.
— А це що? — раптом почувся голос Андрія з кімнати. — Речі лежать. Штори не попрасовані.
— Я вчора прала…
— Але ж рано встала.
Вона сіла на стілець.
— Я зрозуміла, — тихо сказала вона. — Більше не буду.
Ірина підійшла, поклала руку їй на плече.
— Усе добре. У всіх бувають погані дні.
– Але не треба їх приносити іншим, мамо, – сказав син, – Що там у тебе є поїсти. бо ми голодні.
– Хіба, картоплі посмажу, – розвела руками та.
– Чудово, – сказав Андрій, – А ті огірочки ще є, що ти їх солиш?
– Є, – радісно сплеснула руками мати і кинулася по картоплю і огірки.
Андрій бавився з сином. Ірина помагала чистити картоплю та різати на смужки.
За годину кухня була наповнена запахом картоплі з цибулькою. Вони сиділи разом і уплітали та прицмокували.
Раптом двері відчинилися, прийшов батько з рибалки
– Оце неділя. Оце сюрприз! Де мій любий онук?
І всі засміялися. В родині буває всяке, головне, вміти пробачати і вміти розуміти, коли не правий. Чи не так?
