fbpx

Економія моєї матері руйнує мені життя. Моя мама не просто скупа, а вона називає це «економна» і тішиться цим, ніби найбільшим своїм здобутком і зобов’язує нас робити так само

Якщо я, наприклад, купила щось, що вже не хочу носити, бо скільки можна один і той самий плащ носити, то вона мені докоряє:

– Дивися, бо з такими розрахунками скоро будеш лікті кусати.

Щоб навести красномовний приклад такого скупердяйства, я скажу, що вона ніколи не дарує онукам нічого, що дорожче за шоколадку і то не завжди, хоч і приїжджає до нас дуже рідко. Може дати на день народження 200 гривень і вважає, що це дуже гарний подарунок, хоча по цінах добре бачить, що це не так.

Ми не вимагаємо з неї якихось грошей, але справа в просто відношенні до ситуації. Наприклад, коли ми приїжджаємо до неї в гості, то вона дозволяє палити тільки в одній кімнаті, хоч нас четверо, мотивуючи це тим, що у неї мало дров.

Але це не правда – дров купа і їй вже шашіль точить від старості, а вона й далі жаліє.

– Ми ж один день приїдемо, то що дров шкода?

– Шкода, бо ви один день можете й в одній кімнаті пересидіти, а хату за день і так напалити неможливо.

Звичайно, що з таким вихованням, я картаю себе за будь-яку нову річ, яку я куплю собі раз на рік просто так. Тобто, не на роботу, а на свято. Бо вона каже, що я вже й так маю чоловіка і нема чого його гроші витрачати, а все таке дороге.

І вона не є якоюсь непривітною чи що, але ось таке відношення просто не викликає ніякого бажання до неї приїжджати. Порвані тряпки палити не можна – їй ще треба, відра викидати подерті не можна – їй ще треба, повидло стоїть, ще, певно, до мого народження – не чіпати, їй ще треба.

Тобто, нічого не можна чіпати, не можна впорядкувати, бо їй всього треба і ще знадобиться.

Найсмішніше, що вона лякала мене війнoю, мотивуючи, що мою дитячу шубу палити не можна. І от вiйна настала, а шуба як стояла мотлохом, припала порохом, так і стоїть.

Я теж бачу, що не балую дітей подарунками, а купую лиш найнеобхідніше, але інколи як бачу. Як інші матері мого віку догоджають дітям, мені дуже стає шкода себе, що я не здатна принести їм таку ж радість.

Звичайно, що завдяки мамі, ми не маємо боргів і стараємося спиратися лише на свої сили, ні в кого не позичаючи грошей. Проте, думаю, що така економічна наука не має супроводжуватися такими емоціями.

You cannot copy content of this page