— Ти що? Ця квартира — це для мене святиня! Реліквія! — Голос свекрухи, пані Елеонори, пролунав гостро, як скрип пера по сухому паперу. Вона сиділа у своєму улюбленому старовинному кріслі, пряма, як струна, у сітчастих рукавичках і елегантному, хоч і літньому, капелюшку з вуаллю. — Поки я жива, такого не буде! А ось піду на небеса — робіть, що хочете!

Я відчула, як у мені підіймається хвиля безсилого роздратування, але спробувала зберегти спокій. Мій чоловік, Артем, схрестив руки і виглядав так само напружено.

— Елеоноро Вікторівно, але ж ми вам пропонуємо найкраще! — Я зробила крок уперед. — Ми перепишемо на вас нове, сучасне житло у тихому районі. Це буде комфортна, світла квартира, де не буде ось цього, — я обвела рукою нашу крихітну, тісну вітальню, де повітря було важким від запахів цигарок із під’їзду та старої пилюки.

— Яке “ось це”? Це дім, який мої батьки здобували, — вона навіть не моргнула. — Це місце, де я писала свої перші вірші! Де я читала класиків! Ви думаєте, можна просто взяти і обміняти історію на це “сучасне житло”?

— Можна, коли мова йде про здоров’я і безпеку вашого онука! — ледве стрималася я. — Тут неможливо ростити маленьку дитину! Зверху — музика і нічні гуляння, праворуч — постійні гучні з’ясування стосунків, а під нами ну, ви ж знаєте про пані Симоненко!

— Пані Симоненко просто самотня, — зітхнула Елеонора Вікторівна, знімаючи одну рукавичку, щоб поправити вуаль. — Вона — втілення часу. А вам, шановна Оксано, слід навчитися розуміти контекст. Будинок — це не просто стіни. Це спадок!

— Але ж спадок має служити живим! — вигукнув Артем. — Ми тут ледь виживаємо! Ми готові взяти на себе усі витрати, ми лише просимо вашого дозволу на продаж і переїзд!

— Ні! — Її голос був твердий, як криця. — Ніколи. Шукайте свої власні рішення, але цю реліквію ви залишите у спокої. Поки я існую на цій землі, її історія не буде порушена.

Я подивилася на Артема. Ми були у глухому куті. Його мати, з її ефемерними ідеалами, стояла між нами та нашим сімейним спокоєм, немов непорушна стіна.

З самого початку нашого спілкування з Елеонорою Вікторівною я відчула, що потрапила у паралельний світ. Вона не була лихою свекрухою, але була… дивною і непохитною. Вона жила у якомусь своєму, піднесеному світі, де пріоритетом були поезія, філософія та елегантні манери, а не побутова логіка.

Я — Оксана, практична, сучасна жінка, яка працює з документами у невеликій фірмі, де, незважаючи на мою освіту, доводилося заробляти невеликі суми. Я звикла до чіткості, порядку і мінімалізму.

Елеонора Вікторівна була повною протилежністю. Вона могла розпочати розмову з цитати вірша, аби пояснити, чому чай має бути заварений саме в керамічному посуді.

Вона ходила в капелюшках та рукавичках, навіть коли стовпчик термометра підіймався високо. Мені завжди здавалося, що їй краще було б жити десь у ХІХ столітті.

Я, бувало, думала: може, саме через її таку ексцентричну натуру, вона й була довго самотньою? Ну кому потрібна така незвичайна дама, та ще й з таким непоступливим характером?

Коли ми з Артемом одружилися, ми вирішили трохи пожити у неї. Це мало тривати не більше тижня, але навіть ті чотири дні перетворилися для мене на випробування. Її квартира у старому будинку “радянських часів” була двокімнатною, але з кімнатами, що з’єднувалися.

Хоча наша кімната була далі, пані Елеонора Вікторівна могла увійти до нас у будь-який момент, якщо ми забували замкнути двері на засувку.

— Оксано, я лише хотіла запитати, чи не бачили ви, де я залишила свою брошку, вона має витончений профіль, — могла вона сказати о сьомій ранку.

Але найбільше мене пригнічував побут. Усе її житло було заставлене “пилозбірниками” — плюшевими ведмедиками, порцеляновими фігурками, старими мереживними серветками. А я мала схильність до алергії і просто фізично не сприймала цього.

— Елеоноро Вікторівно, це ж стільки пилу! Це негігієнічно, — якось сказала я.

— Це не пил, моя дорога. Це патина часу, — відповіла вона, піднявши голову, як королева.

Тому ми з Артемом, який працював менеджером у магазині техніки і теж отримував досить скромну зарплату, швидко вирішили, що треба винаймати квартиру.

З бюджетом у нас, звісно, було складно. Мої скромні доходи, Артемові невеликі кошти, плюс оплата оренди. Ми намагалися економити на всьому. А потім сталося те, що перевернуло наші плани: я завагітніла.

Нас це неабияк порадувало, але довелося терміново міняти орендоване житло. Колишня господиня категорично не хотіла, щоб у її домі були діти та тварини.

Ми намучилися з переїздом, а потім, коли народився наш хлопчик, — з життям на п’ятому поверсі без ліфта. Кожен вихід на прогулянку з візочком перетворювався на складну експедицію.

І саме в цей, найскладніший період, Елеонора Вікторівна заявила, що вона закохана. Вона представила нам свого нареченого — пана Всеволода. Це був такий же, як і вона, незвичний чоловік: з тонкими манерами, у віці, з багатьма ідеями у голові та схильністю до поетичних роздумів. Вони справді знайшли одне одного!

Але найбільшою радістю для нас було інше. Пан Всеволод запросив Елеонору Вікторівну жити до свого приватного будинку з подальшим офіційним оформленням стосунків. А це означало, що вона залишає нам свою квартиру цілком і повністю!

Ми відчули справжнє полегшення.

— Оксано, ми нарешті вдома! — Артем обіймав мене, коли ми підписували останні папери.

— Ми, нарешті, маємо свій кут! — Я сміялася, уявляючи, як викидаю усі пилозбірники і роблю сучасний ремонт.

Нашому малюкові було трохи більше рочку, коли ми переїхали. Артем встиг зробити лише “косметичний ремонт” за три дні. Звісно, довелося попрацювати і перфоратором, і шуруповертом. Саме це і викликало першу серйозну проблему: нашого ворога — сусіда ліворуч.

Це був злий, грубий чоловік, такий собі “місцевий хам”. Навіть після завершення ремонту він постійно знаходив привід, щоб на нас накричати.

— Ви мені тут своїм візочком килим заїздили! — волав він, коли Артем вносив сина.

— Ваша дитина голосно плаче, а мені вранці на роботу! — казав він.

Його дружина була тихіша, але завжди обов’язково підтримувала свого чоловіка.

Знизу жила пані Симоненко, бабуся з дивацтвами. Її скарги були невичерпні:

— Ви мене затопили! — кричала вона, хоча жодного затоплення не було. — Ви меблі постійно рухаєте! — обурювалася вона, коли Артем просто переставляв дитяче ліжечко. — Мені заважає тупіт дитячих ніжок! — скаржилася вона, коли наш син робив перші кроки.

Вона постійно знаходила причину, щоб зайти до нас і поскиглити. Їй, очевидно, було просто нудно.

Але найгірше було від сусідів праворуч і зверху.

Ті, що праворуч, були, м’яко кажучи, неблагополучні. Це була ціла родина: чоловік, дружина та їхній дорослий син. З їхньої квартири часто йшов неприємний запах, а головне, там постійно відбувалися гучні з’ясування стосунків.

Періодично приїздила поліція, виносила попередження і їхала. Зверху орендувала житло молодь. Вони, схоже, знімали його по роботі, і у них теж часто були галасливі застілля та танці.

Щоправда, вони дотримувалися часових обмежень: музика стихала до пізнього вечора. Але вони курили компанією на сходовій клітці так, що в нашому коридорі було неможливо дихати.

Уявіть собі: жити у цьому, наче у гуртожитку, виховувати маленьку дитину, яка потребує тиші та чистого повітря.

Ми дійшли до межі. Так, у нас була своя квартира, але життя в ній було просто нестерпним.

— Треба міняти квартиру, Артеме, — сказала я одного вечора. — Я так більше не можу. Я постійно у напрузі, дитина дихає незрозуміло чим і прокидається від криків!

— Я знаю, люба, — зітхнув Артем. — Але пам’ятаєш, що сказала мама?

Я вирішила, що ми маємо спробувати переконати Елеонору Вікторівну. Ми розрахували, що якщо продати цю квартиру, ми зможемо додати наші заощадження і взяти невеликий банківський кредит, аби придбати житло у новобудові.

Ми приїхали до неї у гості. Вона жила у затишному приватному будинку свого нареченого, насолоджуючись спокоєм і вишуканою компанією.

Коли Артем обережно почав нашу пропозицію про продаж і обмін, Елеонора Вікторівна майже знепритомніла.

— Да ви що? Ви з глузду з’їхали? — вигукнула вона, і це було найменш поетичне, що я чула від неї. — Цю квартиру ще мої батьки здобували! Це для мене святиня! Реліквія!

Я виклала наші аргументи: шум, небезпека від сусідів, дитяче здоров’я, наша готовність переписати на неї нове житло, аби вона залишалася власницею.

— Нова квартира! Це ж не квартира, це бездушна коробка зі скла й бетону! — відрізала вона. — А тут історія, тут моя молодість, тут аура! Поки я існую на цій землі, її історія не буде порушена! А ось піду на небеса — робіть, що хочете!

Її впертість була незламною. Ми пропонували їй фінансову вигоду, кращі умови життя, але вона стояла на своєму: спадок має бути збережений.

Ми були розбиті. Ми психологічно виснажені, але фінансово не могли дозволити собі купівлю нової квартири без першого внеску. Ми зверталися до банку, але без значної суми, нам не давали кредиту.

Як можна домовитися з людиною, для якої ефемерна “аура” важливіша за добробут її власного онука? Ми погодилися переписати на неї нову квартиру, гарантуючи, що її право власності не буде втрачено, але вона не хотіла.

Наше життя перетворилося на боротьбу за існування у власній оселі. Ми з Артемом намагалися знайти компроміс: домовитися з молоддю зверху про час тиші, ігнорувати скарги пані Симоненко, а головне — не провокувати небезпечних сусідів праворуч.

Я облаштувала дитячу кімнату так, щоб вона була максимально звукоізольована: важкі штори, килими, м’які меблі. Ми перетворили наш простір на фортецю, намагаючись захистити сина від хаосу, який панував навколо.

Якось я знову говорила з Елеонорою Вікторівною телефоном, розповідаючи про черговий нічний інцидент.

— Яке ж випробування! — з її голосі не було співчуття, лише захоплення драмою. — Але ж у цьому і є життя, Оксано. Потрібно навчитися знаходити красу в хаосі. Ви маєте писати про це!

— Я не письменник, Елеоноро Вікторівно, — сказала я, і мій голос був сповнений втоми. — Я — мати, яка хоче, щоб її дитина жила у спокої.

Господи, от що це за людина, як її узагалі можна зрозуміти?

Головна картинка ілюстративна.