Сиджу в нашій невеличкій кухні, дивлюся на зачинені двері кімнати, де зараз спить мій маленький онук, і розумію, що життя нашої родини за останні місяці змінилося докорінно.
Не можу сказати, що я рада цим змінам. Але, водночас, не можу й заперечувати: треба триматися разом у важкі моменти. Та чи вдасться нам пройти оці випробування і все ще радіти,, коли бачимо одне одного?
Справа в тому, що Олена – донька моя, знову повернулася в нашу батьківську квартиру, цього разу – з немовлям на руках. Із чоловіком у неї не склалося, вона подає на розлучення, але її приїзд до нас викликав багато непорозумінь. Зараз спробую все це розповісти, як воно є.
Олена – моя єдина донька, і я завжди вважала, що в житті вона заслуговує на краще. Більшість матерів так думає про своїх дітей, чи не так?
Олена рано вийшла заміж за Максима. Я спочатку зраділа, бо він мені здався доволі вихованим, уважним хлопцем. Одружилися вони чотири роки тому, тоді обидвоє ще були молоді, плани будували грандіозні.
Говорили, що за рік-два матимуть дитину, потім придбають квартиру і переїдуть у власне житло. Проте час спливав, а лелека до них на поріг не поспішав.
Так минуло вісім років. І от – щастя. Олена при надії. Я раділа, вона теж світилася від щастя, і Максим, здавалося, теж. От тільки вже тоді почалися тривожні дзвіночки: чутки про те, що Максим частіше став затримуватися «з друзями», приходити додому з душком, міг на день-два зникнути, а потім пояснювати це «відрядженням».
Я десь розуміла, що таке буває в сім’ях. Надто рано панікувати не хотілося, та все ж я помічала, що Олена постійно втомлена, їй зле, а він не завжди поруч.
Але зять приємно здивував нас після того, як з’явився онук. Олена казала, що Максим придбав абсолютно все для малюка, бо вона сама не встигла нічого купити.
Він і ліжечко зібрав, і квартиру прибрав, і навіть постіль виправ і випрасував, щоб дружина з сином повернулися в чисту домівку. А коли Олену виписали з малюком, приїхав на лимузині з кульками, квітами.
Чесно зізнаюся, ми з Василем були вражені. «Може, і справді все налагодиться?» – думала я. Вдома кілька днів він був ідеальним чоловіком і батьком: брав малого на руки, допомагав Олені. Та довго це не тривало.
Олена зізналася мені пізніше, що буквально через тиждень усе пішло шкереберть: Максим став знову зникати на вечірки, приходив пізно, ледь тримався на ногах, на дзвінки не відповідав.
А ще мав нахабство обурюватися, що Олена нібито «нічого не робить» по дому та «зовсім не приділяє уваги чоловікові». При цьому їхній син, якого назвали Матвієм, взагалі мало спав, цілими ночами плакав.
До всіх негараздів додалося ще одне: Олена не могла годувати малого сама, довелося переходити на суміш. Але ж суміш – дороге задоволення, особливо якщо дитині потрібна спеціалізована.
Олена просила Максима допомагати, купувати цю суміш. Він же заявив: “Я не дам на це грошей, ти сама винна, сама й годуй”. Почувши таке від нього, Олена зрозуміла, що крапка. Щастя не буде. Потрібно розлучатися.
Одного вечора вона подзвонила мені, схлипуючи.
— Мамо, я не можу так більше жити, – казала. – Я заберу сина і повернуся додому. Мені треба якийсь час, щоб зібрати документи, подати на аліменти та на розлучення.
І наступного дня вона дійсно приїхала з валізами. Це вже була друга спроба піти від Максима. Першого разу вона приходила до нас на кілька днів і потім поверталася. Тоді Василь, мій чоловік, її намагався вмовити:
— Доцю, треба рятувати шлюб. Не поспішай, думай.
Тепер же Олена сказала батькові: “Тату, ніякого «”думай” більше не буде!
Мій чоловік, Василь, зустрів її не надто привітно. Я того дня була у подруги, допомагала з домашніми справами, тож уся “зустріч” випала на нього
. Ввечері, коли я повернулася, побачила всю нашу квартиру заставленою пакунками з дитячими речами: ліжечко, візочок, сумки, коробки з одягом, та ще й сама Олена з малям.
Василь був трохи засмучений.
— Галю, – сказав він мені на кухні пошепки, – я, звісно, все розумію, але ж як ми тепер тут усі помістимося? Це ж двокімнатна квартира, ми вже чотири роки живемо удвох. А тут дитина маленька, буде плакати ночами. Тобі не шкода наших нервів?
Що я могла відповісти?
— Василю, це ж наша дочка, онук. Куди їй іти? Вона має повне право на цю квартиру, бо вона тут прописана, і в нас є спільна приватизація.
Чоловік тільки мовчки зітхнув і махнув рукою. Минули кілька тижнів, і я відчула на власні нерви, що таке мала дитина вдома. Матвій дійсно дуже неспокійний: не спить ночами, хлипає. І ми з Василем, і сама Олена не встигаємо навіть перепочити.
Олені, ясна річ, важче за всіх, бо це її маля. Проте я теж не можу назвати це легким випробуванням. Мені вже чимало років, я звикла лягати спати о десятій вечора, іноді подивитися перед тим телевізор, випити чаю з чоловіком. Тепер це майже неможливо без непорозумінь.
Коли дитина нарешті засинає, у квартирі починає панувати дивна атмосфера: Олена до нас із Василем і шепоче:
— Тільки, будь ласка, не шуміть!
А як нам не шуміти? Потрібно приготувати їжу, піти у ванну, ввімкнути воду, іноді поскрипують двері. Я розумію, що немовля, але ж ми не можемо ходити навшпиньки цілодобово?
Одного разу я зранку почала ставити каструлю з водою на плиту, щоб зварити макарони, і випадково гримнула кришкою. Аж тут Олена вибігає зі спальні:
— Мамо, ну скільки разів казала, що не треба грюкати! Матвій щойно заснув!
Я відповідаю:
— Доню, я ж не навмисно! Та й узагалі, скільки мені ще озиратись в нашому домі? Хочеш, щоб ми з батьком зовсім не робили справ? Невже ти думаєш, що життя зупинилося?
Олена зітхає, починає хлипати. Мені її шкода, але в той же час і я, і Василь відчуваємо, що ми не такі як треба у власному житлі.
– Тату, прошу, не дивися телевізор так голосно! – попросила якось увечері Олена, коли Василь увімкнув новини. – Мені ж потім знову годину малюка заспокоювати.
– А я що, тепер і телевізора не можу подивитися? – обурився Василь. – Зрозуміло, що дитина спить, але нехай спить міцніше! Ви ж вас свого часу не привчали до тиші, й ми все одно засинали. Правильно, Галино?
– Мамо, ти ж завжди казала, що допоможеш із дитиною, – нагадала мені Олена, коли я попросила її самій прати пелюшки і дитячий одяг. – А тепер, коли я тут, ви з татом ніби не раді нам.
– Я не те що не рада, – важко відповіла я. – Просто я не очікувала такого галасу й плачу щодня та щоніч. Думала, що ти швидко знайдеш якийсь компроміс або що Максим схаменеться.
– Та він не схаменеться, – знизала плечима донька. – І я вже не хочу, щоб він схаменувся. Я хочу від нього одне – аліменти й трохи поваги до сина. Мамо, я знаю, вам непросто, але мені ж у сто разів складніше.
— Чого ти така стривожена? – питає у мене колега по роботі нещодавно, – То ж таке щастя – маля у домі. Та інші чекають онуків і немає, а ти маєш і тобі не те. Ну, не поспиш рік, походи навшпиньки трохи. Що тут такого? Увійди у ситуацію доньки, допоможи дитині. Невже так важко?
А знаєте – важко. Нам із чоловіком таки важко жити от так, коли ні спочинку ні сну. Мені 67,я просто хочу відпочити після роботи, хочу готувати коли мені зручно, хочу ходити до вбиральні і не перейматись, що вода шумітиме, хочу спати і хропіти від душі.
От скажіть, хіба не маю права? Хіба не заслужила? Я не можу бути невдоволеною, змореною і обуреною?
Головна картинка ілюстративна.
