Донька, яка мала бути моєю радістю і гордістю, вкотре перевертає моє життя з ніг на голову. Я ще молода жінка, мені лиш сорок вісім років, якраз зав’язалися стосунки з чоловіком, як тут донька вирішила вкотре підсобити.
Я її ростила одна, не завжди було всього в достатку, бо не допомагали батьки чоловіка, як і мої, могли продукти купити чи передати і за те я була дуже рада. З усього могла я лад зробити, навіть з сиру, який вже машкарою присів, чи з картоплі пророслої. Ні від чого не відмовлялася, все їли, лиш би зекономити.
Я просила Олю вчитися, щоб мати шанс поступити.
– Ти знаєш, що платне я не потягну, тому вчися, а не за хлопцями зазирай.
Але де, то допізна гуляє, то уроки прогулює, то поведінку порушує… Думала. Що скінчиться школа і вже буде легше. Хай йде вчитися і далі хай почне на себе заробляти.
Але донька не поступила, а далі привезла знайомитися з якимось хлопцем, який мені геть не сподобався. А далі ще краще – не визнав свою дитину.
– Мамо, він каже, що матері-одиначці будуть більше платити грошей.
Я за голову хапалася, а далі вже вони мені малого Олежика почали віддавати не лише на вихідні, але й на тижні. Донька все старалася аби той жевжик добре спав та смачно їв, а те, що її дитина мене мамою називає, то їй було все одно.
А у мене якраз стосунки починаються з Миколою. А як я його додому приведу, коли дитина вдома чи в кожну мить може з’явитися? Молоді чоловіки не хочуть відповідальності. А цей просто втече, як побачить, що то за сімейка.
І з такими думками я вкотре не пішла до Миколи. Бо донька мені онука привезла. А сама побігла тому вечерю готувати та догоджати.
Аж тут дзвінок у двері.
– Галю, то я, відкривай. Не дочекався тебе, то й сам прийшов.
– Ой. Коля, я не можу нині.
– Та хоч в хату впусти.
– Та не можу я, прийди завтра.
– В тебе там хтось є?
– Видумуєш таке, нема нікого…
Аж тут онук запхинькав.
– У тебе дитина?
– Ой. Заходь вже, – впустила я Миколу до хати, а сама до онука побігла, – онук мій, донька вкотре лишає…
Поки я дитину заспокоювала, то Микола й роздягся, далі на кухню і давай розставляти продукти, які купив.
– Я тут купив, може, з чогось і вечеря вдасться? Ти приготуй, а я з малим побуду.
Я краєм ока дивилася, що вони роблять, а вони то до вікна, то до телевізора, то іграшку якусь розбирають. Микола щось пояснює, а малий киває. І так мені тепло стало від такої картини, аж очі змокріли.
Коли вклали малого спати, то я все Миколі й розказала, що заміж пізно вийшла аби було, а воно он як повернулося.
– Шкода мені доньку, але ж все сама має пройти.
– Діти, то радість, особливо в цій ситуації, бо я вже подумав, що ти когось маєш.
Може й складеться у нас, хто його знає?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
