Моя мама була безталанною і ображеною на життя. І все б нічого, але всі свої лютощі через невдачі вона зганяла на мені. Сварилася кожен божий день за кожну дрібницю. За пляму на одязі. За три розсипані крупинки солі під час обіду. А ось за порвані на вулиці штани взагалі промовчу. Я розумів, що мама нещасна. Терпів, шморгаючи носом. Мені було тоді від п’яти до восьми років, я в жодному разі не зміг би їй відповісти. Та й як? Не будеш власній матері ще більше життя псувати.
– Мамо, а де мій тато? – питав я іноді.
– Навіщо тобі тато? Я тебе що, не годую-не вдягаю? Пахаю, як проклята, ледве кінці з кінцями зводимо, а ти – сердито відповіла мама.
Ну так. А я сіль розсипаю та речі рву і забруднюю. Відповіді на своє запитання я не отримав. Хто був моїм батьком? Матері не щастило в особистому житті так само, як і в усьому іншому. Думаю, чималу роль тут відігравав її характер. Наприклад, у тому, що матір раз у раз виганяли з роботи. Хто терпітиме на роботі жінку з таким характером.
А потім він з’явився. Геннадій. Гена. Що він знайшов у моїй матері – незрозуміло? На мою думку, він просто теж був не дуже щасливим у справах, і навіть не мав власного житла в нашому місті. А у матері була яка-не-яка, а своя квартира – дісталася від бабусі. Мама в той час абияк трималася за місце куховарки в заводській їдальні, а Гена працював у складальному цеху. За тиждень після знайомства він уже жив у нас.
– Привіт, чоловіче! – потиснув він мені руку своїм здоровим лапищем. – Як тебе звати?
– Сашко. – сором’язливо сказав я.
– Ну, і молодець, Сашко! Не бійся. Я – Гена. У якому класі?
– У другому.
– Вчишся добре?
– Добре він вчиться. Краще б матері допомагав. – Зустріла мама.
– Вчись, синку. – тихо порадив Гена. – У житті знадобиться.
І обвів поглядом стіни в нашій обшарпаній двійці.
Я саме тому навчався. Я так не хотів жити. Одного разу, насипаючи насіння з пакета собі в тарілку, я розсипав добру жменю на підлогу.
– Телепень! – Вигукнула мама. – Я тільки підлогу помила. Нічогісінько не робиш, так хоч не капости.
І відважила мені такого ляща, що я ледь встояв. Гена, який пив чай, сидячи за столом, і підстрибнув від несподіванки ще тоді, коли мати розпочала свою тираду, спересердя гупнув по столі.
– Галю!
– Що? – притихлим голосом спитала мати.
– Нічого. Дай мені пряник, будь ласка.
Після цього ніхто не промовив ні звуку, поки я не вийшов із кухні. Вийшов я не відразу – спочатку зібрав з підлоги все насіння в абсолютній тиші. А коли вже був у своїй кімнаті, почув, що Гена голосно свариться. Мені стало неймовірно цікаво. Я, ризикуючи бути впійманим, пішов підслуховувати.
– … щоб більше я ніколи такого не бачив! Як ти можеш? Та за що?
– Я втомлююсь. – виправдовувалася мати. – Робота дім. А він не шанує мою працю.
– По-перше, він – дитина! А по-друге, ти навчила його поважати твою працю? Ти взагалі приділяєш йому час? Чим займаєшся з ним?
Мама мовчала.
– І як часто це у вас відбувається?
– Та що ти, Геночко, що ти! Ну, яке часто? Ну відважила пацану ляща необдумано, з ким не буває?
– Зі мною не буває. Я не чіпаю тих, хто не може мені відповісти. Це низько.
Мені хотілося забігти в кухню і сказати, що вона говорить неправду! Що вона чіпає мене часто! За все. А насправді через те, що не виходить у неї. Мої косяки лише привід. Але Гена так зворушив мене своїм заступництвом, що я не міг ні бігти, ні говорити – сльози комом стояли у мене в горлі.
– Галю, якщо ще раз таке станеться, я піду. Я не житиму з тобою, з такою.
Мати присягнула Гені, що більше ніколи. Що вражає, вона дотримала свого слова. А Гена з того часу сам почав приділяти мені час. Цікавився моїм навчанням, тішився чудовими оцінками. Брав мене із собою на рибалку – це був його улюблений відпочинок. Затіявши ремонт, Гена підійшов до мене:
– Саню, допомагатимеш? Чи з навчання зайнятий?
Я з радістю погодився помагати. І дуже намагався робити все правильно. А Геннадій хвалив мене без кінця. Мені здається, що набагато більше хвалив, ніж я того заслуговував.
Коли ми закінчили кухню і милувалися на діло рук своїх, я несподівано для себе спитав:
– Ти надовго з нами?
– Як вийде. – Знизав плечима Гена.
– Ясно. – З нескінченною гіркотою зітхнув я.
А Гена схаменувся, присів навпочіпки і зазирнув мені в очі:
– Я постараюся. Чесно.
– А я можу кликати тебе татом?
– Якщо захочеш – звичайно! Звичайно, синку!
Я кликав його татом. Спочатку невпевнено та тихо. Потім голосно та часто. Я полюбив Гену всією душею і ночами молився, щоб він довше затримався з нами. Мабуть, хтось там нагорі почув мої молитви. Мама дізналася, що при надії, і вони з Геною одружилися. Я тоді нймовірно злякався, що отримавши власну дитину, Гена не так любитиме мене. Якось вони прийшли з поліклініки – у мами вже був пристойний живіт – і вітчим радісно оголосив:
– А в нас буде дівчинка! Я такий щасливий. Повний набір тепер.
А мама ласкаво скуйовдила моє волосся. Вона змінилася до мене, коли знайшла жіноче щастя і зрозуміла, що щастя буде довгим. Гена не тільки став добрим вітчимом, а й повернув мені матір.
Народилася Валя. І Гена дуже любив свою доньку, але до мене продовжив ставитись так само, як раніше. Валька була цікавою. Агукала щось там, усміхалася беззубим ротом і не вміла керувати своїми руками та ногами. Сестра росла здоровою та красивою. Я захищав її та оберігав. Іноді думав, що було б з матір’ю і зі мною, якби не з’явився в нашому житті такий Геннадій. Морок! Думати було страшно.
Валюсі було дев’ять, коли я поїхав до столиці. Школу я закінчив із золотою медаллю. Валя, яка відносилася до навчання з лінню, часто вислуховувала від батька:
– Бери приклад із Сашка! Хлопець знає, що хоче. Старається. А тобі все б у телефоні сидіти.
Валя показувала Гені язика, а потім обіймала за шию, і він танув.
На пероні мати вчепилася в мене, ніби проводила на війну.
– Мам, та ти що? Я ж приїжджатиму!
– Вибач мені, синку. Прости мене! Вибач за все! – І ревла що було сили.
Гена обійняв нас усіх, і Валька кудись там приліпилася, хоч до цього фоткалася на тлі поїзда. Обіймалися, я сказав мамі на вухо, що вона найкраща мама на світі, і поїхав до столиці.
У столиці я вступив до університету і знайшов підробіток. Грошей не вистачало, але я збирав на подарунки своїм. Особливо чомусь хотілося порадувати Гену. Склавши зимову сесію, я поїхав додому на канікули. Подарував Валі гарний чохол на телефон, матері срібні сережки, а Гені – круті снасті для риболовлі. Вітчим розплакався.
– Ну, даєш, юначе! Спасибі.
Увечері ми сиділи за столом, мама на честь мого приїзду наготувала різносолів. Гена викликав мене на кухню і тихо сказав.
– Саню, тут така річ… з’явився твій рідний батько. Розумію через стільки років. Але він поки що у місті, залишив телефон. Мати була проти, але я взяв. Подумав, раптом ти захочеш.
Я приголомшено мовчав хвилину. У голові з’явилися не найрадісніші флешбеки.
– Мамо, а де мій тато?
І материн, м’яко кажучи, “емоційний” шквал у відповідь. Гена чекав, дивлячись на мене. В очах чомусь читалася тривога, в руці затиснутий аркуш паперу з телефоном. Я взяв папірець, розірвав і жбурнув у відро для сміття.
– Батьку, ти збожеволів? Який ще такий рідний батько? Ти мій батько. Жодних інших батьків мені не треба.
Він знову розплакався, і ми міцно обійнялися. Старіє батько, стає сентиментальним.
Iryna Маlakhovsʹka.
