Ганна Дмитрівна накрила гарний стіл і запросила нас на свою половину будинку вечеряти. Я розуміла, що не спроста те все робилось і, що на нас із чоловіком очікує розмова, от тільки уявити не могла, що саме свекруха моя буде просити.
Я заміж виходила ще 15 років тому. Увесь цей час живемо із чоловіком коло його батьків. Росте у нас доня, Світланці цьогоріч 10 виповнюється.
Батько мого чоловіка був дуже хорошою людиною і все життя поклав на те, аби родині жилось добре. Я не пам’ятаю свекра вдома більше ніж на місяць, бо він їздив постійно по заробіткам.
Завдяки тому, що свекор заробляв гарно, вони почали зводити будинок. Не те щоби стара хата була у них не годною до життя, просто в селі у всіх сусідів уже були нові і гарні будинки, тож свекруха вирішила, що й нам потрібен великий і просторий дім де в кожного буде своя половина.
Я тоді із чоловіком саме навчання закінчувала, в нас і не запитували – почали будову. За 12 років звели великий двоповерховий дім, не гірший від сусідських. Зробили гарний ремонт, але завершити усі роботи не встигли, адже свекра мого не стало.
Хоч основне у домі було зроблено, та не все і не до кінця. Та й двір до ладу потрібно було привести, адже свекор не хотів упорядковувати його до завершення усіх робіт. Паркан теж у нас довкола двору старий, тож уже третій рік так усе й стоїть.
Ми з чоловіком працюємо у містечку що поряд, але роботи у нас звичайні і зарплатня не висока. Нам вистачає на продукти, на одяг на життя, можемо відкласти, але навіть удвох ми й половини того, що свекор привозив із заробітків не маємо.
Свекруха ж моя ні дня у своєму житті не працювала. Вона опікувалась домом, господаркою, сином, а потім своєю теплицею і трьома собачками. Останні роки жила на гроші що були відкладені у них із чоловіком, ну і ми допомагали.
А це, покликала вона нас на вечерю на свою половину дому. Я розуміла, що має вона до нас розмову, бо ж от так просто вона столи накривати не стане.
— Так більше тривати не може. – сказала вона раптом, – Я не можу ходити і дивитись на те, як праця вашого батька пропадає надарма.
Ми з чоловіком перезирнулись, бо не розуміли до чого узагалі мова:
— Будову треба завершувати, чи чого ви чекаєте? – не витримала свекруха, – Я порахувала потрібно тисяч із десять євро, аби вже все доробити. – вона замовкла чекаючи на наші слова, але ми не розуміли, що мусимо казати. – Аню, тобі треба їхати в Чехію, чи в Італію. Не на довго, всього якийсь рік і все буде. Іншого виходу немає.
У свекрухи все уже було розплановано настільки, що вона вже й домовилась із подругою про роботу для мене. Ми із чоловіком слухали її мовчки, бо мама у мого Тараса така, що поки свого не скаже, нікого і не чує.
Три дні минуло відтоді, як мені чоловік каже, що можливо, його мама таки й права:
— Я б сам куди поїхав на заробітки, та як і куди? По всьому виходить, що тільки ти і можеш. Тут уже мова не так про дім, як про те, що вже й для доньки нашої потрібно заробити. Ніночка росте, скоро про навчання потрібно буде думати. Не на рік, але хоч на пів року тобі варто було б все ж поїхати.
Можливо, я не надто хороша людина, але і чоловіку і свекрусі я сказала, що їхати нікуди не буду. Я сама донка заробітчанки і скажу вам, що такої долі своїй дитині не хочу. Ніякі передачі, бабусі і татко ніколи не замінять матері і не компенсують її відсутності.
Та й дім можна добудовувати поступово і не із заробітків, а з господарства. Однак, ні чоловік, ні свекруха не пристали на мою пропозицію. Свекруха не має здоров’я до худоби, а чоловік – часу. Вони не розуміють, навіщо я все ускладнюю, говорять, що є просте вирішення ситуації що склалась і чути ні про що інше не бажають.
Я вже й сама сумніватись почала – чого затялась? Може, все ж чоловік і свекруха праві і той рік нічого не змінить? Як вважаєте?
