fbpx

Ганна зустріла чоловіка біля хвіртки із загадковим виразом обличчя: – Федю, до нас онук приїхав

На подвір’ї пролунав радісний гавкіт Бровка. Анна витерла руки і вибігла надвір:

– Ігорчику, онучку! – радісно обняла хлопця. – Та ти вже на зріст вищим за мене став.

– Доброго дня, бабусю!

– А що такий похмурий? – з недовірою оглянула його. – А де батьки?

– Їх немає.

– Як це немає? Вони, що тебе одного відпустили? До нас тридцять кілометрів. А якби загубився?

– Бабусю, ну, що я маленький?

– Зачекай зачекай! А батьки знають, що ти тут?

– Ні! Вони на роботі. Я з ними посварився.

– Що? Зараз отримаєш на горіхи.

– Ну, бабусю.

– Іди до хати! – Ганна підштовхнула свого онука. Налила супу. Нарізала хліба.

– Їж. Смачного.

Сама вдягла окуляри взяла телефон і вийшла у двір. Знайшла на дисплеї ім’я доньки та натиснула кнопку виклику:

– Мамо, що трапилося? – пролунав голос.

– Юлько, це я тебе хочу запитати: що трапилося?

– Тобто?

– Ігорчик зараз сидить у мене на кухні і їсть суп.

– Як у тебе? Мамо, ти що кажеш?

– Ось що, донечко рідна, зараз літо. Нехай він у нас із місяць поживе. Бо я дивлюся, ви зовсім його вихованням не займаєтеся.

– Мамо, у нього перехідний вік, – голос доньки затремтів. – Він зовсім мене не слухається і вдома нічого не робить. Каже, що має канікули.

– От і нехай у нас відпочине. Дивлюся, ви з однією дитиною впоратися не можете.

Коли бабуся повернулася, Ігор уже спорожнив тарілку:

– Бабусю, я на горище піду, відпочину!

– Іди, відпочинь годиночку. Скоро дід із роботи прийде.

Хлопчик заліз на горище. Яка краса. На дошках матрац лежить. Поруч банка з квасом і склянка. Батьки далеко. Ніхто не повчає. Воля! Дістав телефон, хотів погратись. Але очі зрадливо злипалися, і він заснув.

Ганна зустріла чоловіка біля хвіртки із загадковим виразом обличчя:

– Федю, до нас онук приїхав.

– Та це ж добре! – зрадів дідусь.

– Та не зовсім. Він із дому втік. На нього там батьки насідають та працювати заставляють.

– Он воно що?! Прийдеться онука перевиховати.

– Федю, тільки ти не дуже суворо.

– Нормально перевиховаю, – хитро посміхнувся. – Де він?

– На горищі.

Господар будинку підійшов з городу до сходів, якими можна забратися на горище.

– Агов, там нагорі! – вигукнув голосно.

Через хвилину в отворі з’явилося заспане обличчя онука, яке відразу розквітло в посмішці.

– Дідусю!

Ігорчик буквально злетів зі сходів. Дід потис йому руку, як дорослому:

– О, ти вже став великий. Це добре. Я тут якраз альтанку біля яблунь хотів збудувати. Та одному важко. Вік не той уже, – поплескав онука по плечу. – Допоможеш?

– Звісно, ​​діду! Про що мова?

Цілий вечір вони з дідом дошки пиляли. Онук теж працював у поті чола. Сам відміряв, якої довжини мають бути дошки. Дідусь погано бачить. Він на верстаті працював. Цікавий у діда верстат – сам і пиляє, сам і стругає. Усі обрізки Ігор під піч переносив. Сам її затопив. Перед тим, як іти митися, дід каже:

– Ходімо вирішимо, де альтанку будуватимемо.

А потім таке сказав, що онук надовго задумався і вперше у житті себе дорослим відчув:

– Ми з бабусею не вічні. Дім тобі у спадок дістанеться. Так що потихеньку звикай господарювати. Мені вже за шістдесят. Років за десять все на твої плечі ляже. Знайшли місце, де альтанку будуватимуть. Позначили кілочками. Дідусь узяв лопату, іншу онуку простяг.

– Під фундамент треба викопати. Не дуже глибоко сантиметрів на п’ятнадцять, навіть – на двадцять. Будемо на віки робити. Щоб і твої онуки у цій альтанці грали. Показав, як копати, а потім каже:

– Сьогодні я вже втомився, не ті роки. Ти завтра сам викопаєш.

– Звісно, ​​діду!

– Ну гаразд, пішли купатися.

Прокинувся Ігорко наступного ранку. Чаю попив, у телефоні трохи «посидів», доки бабуся до його кімнати не зайшла:

– Ігорчику, сходи, набери полуниці!

– Звісно!

– Ось тобі відерце, – і пхають відро величезне.

Підвела його до грядки, показала, як збирати. І пішла. Ні, спочатку все було добре. Одну ягідку у відро, іншу – у рот. От тільки пересуватися доводилося «гусячим кроком». Невдовзі їсти полуницю набридло. Пройшов лише одну грядку з обох боків і половину відра не набрав, а вже втомився. Відро все ж таки набрав. Щоправда, наприкінці бабуся підійшла, допомогла трішки. Нагодувала бабуся онука, і сама поїла, а потім каже:

– Який у мене онук, добрий! Зараз ми з тобою наваримо варення. З собою візьмеш у місто. Ти знаєш, як варення з полуниці варять?

– Ні, – похитав головою юнак.

– Спочатку треба ягоди від плодоніжки почистити.

Вивалила бабуся всю полуницю на стіл. А на табурет чисте відро поставила. Ну, здавалося, робота для двох дуже легка, а цілу годину потратили. Усміхнулася бабуся:

– Йди відпочивай!

Ліг Ігор на ліжко, і відчуває ноги від втоми гудуть, а перед заплющеними очима ягоди полуниці мелькають. Поспав трохи прокинувся. І тут згадав: «Мені ж цей, як її,  під альтанку треба копати». Спочатку йому здалося, що швидко впорається – яма неглибока. Але ось дідусь прийшов, а онук і далі копає. Допоміг, звісно, ​​онукові. Пішли пообідали чи повечеряли, хтозна. А потім опалубку почали робити. Ігор навіть не зрозумів, навіщо це. Зате спав цієї ночі. Ніколи в нього такого міцного сну не було.

Наступного ранку бабуся, якась добра була – нічого робити не зкликала. Щоправда, з якоюсь хитрою посмішкою сказала:

– Ти поки що відпочивай! Сьогодні п’ятниця. Дід обіцяв раніше з роботи повернутися. Опалубку заливатимете.

Ігор, справді, не зрозумів, як і навіщо заливати цю опалубку. Зате як приємно на горищі з телефоном валятися. Дідусь приїхав на обід. На своїй «Ниві» привіз якогось сусіда та в причепі якийсь агрегат. Дід сказав, що це бетонозмішувач. Сусід представився дядьком Василем і руку Ігорю потиснув.

І почалося. Спершу поїхали за піском. Завантажували його в причіп лопатами. І розвантажували – також. Потім – за щебенем. Вантажити та розвантажувати виявилося важче, ніж пісок. А потім почали заливати опалубку під фундамент розчином. І сусід прийшов помагати. Поки хлопчик вкотре цей самий бетонозмішувач піском і щебенем завантажував. Сусід у господаря пошепки запитав:

– Федю, а навіщо тобі альтанка? Тим більше, що така потужна.

– А це не мені. Це онуку. Хоч чогось навчиться.

До вечора залили цей фундамент. Ніколи раніше онук так не втомлювався. І тут якийсь хлопчик до них у двір зайшов:

– Ігоре, знайомся! – кивнув головою дядько Василь. – Мій онук Денис. Схоже, твій ровесник.

– Діду, я черв’яків накопав, – і простягнув тому велику банку.

– Багато?

– Багато. О, дивись!

– Так, юначе, знайомся! – усміхнувся дідусь Федір. – І поїхали на рибалку з ночівлею. А фундамент поки що застигне.

На рибалці Ігорю сподобалося. З двома ночівлями. Скільки риби наловили! Юшку варили. Коптили. Ще й свіжу додому привезли. Але вихідні скінчилися. Знову почалися робочі будні. І не тільки у діда, а й у онука.

Вранці бабуся просила його, то полуницю збирати, то город поливати. Увечері з дідом далі альтанку робили. Важко, звісно. Але Ігорю з кожним днем ​​ця альтанка все більше подобалася. Іноді випадала вільна година, і вони з Денисом на річку бігали або в телефоні сиділи. Дениса теж його дідусь із бабусею привчали працювати. Щоправда, не так сильно, як Ігоря.

За час, поки Ігорко був у селі, його дід всьому навчив. Він і машину навчився водити, і на дідусевому верстаті працював. Щоправда, дідусь поруч стояв. І мотоблоком землю орав. І бензокосою траву косив. Минув місяць. Привіз дідусь внука додому до міста і поїхав. А мама дивувалася: «Сину, ти начебто виріс!». «Ігорчику, як ти засмаг!»

– Мамо, я гостинців привіз, – син почав витягувати продукти з сумки. – Це варення полуничне – ми з бабусею самі варили. Це сало смачне – ми з дідом самі коптили.

– А як пахне, – похитала головою жінка. – Так і хочеться спробувати.

– Зараз!

Син поклав на стіл чашку, взяв ножик і почав різати. Раптом зупинився:

– Мамо, а чому у нас ножі негострені?

– Та, у нас завжди такі. Я вже звикла.

Син поклав ароматне сало на шматок сільського хліба:

– На, мамо, їж! А я поки що ножі наточу.

Бутерброд застиг біля рота матері.

За матеріалами: Suzir’ya Strilʹtsya.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page