“Ганю, а ти що хату продавати будеш? Як так то я перша на черзі, і не вздумай чужим віддати. Та ти не роби здивований голос, бо ж до мене вчора покупці заходили, розпитували про село про сусідів, чи будинки у нас добротні”. Ганна розгублено поклала слухавку, бо не розуміла про що узагалі мова. Але за мить побачила у вікні незнайому машину, люди фотографували її хату і вже заходили у двір.
— Отут плитку покладемо, – розмахувала руками молодиця зайшовши у двір Нання. – а он там – вказала на квітник, – отам буде альтанка і басейн. Що не потрібне – знесемо. Мені ьут подобається. – завершила.
Ганна вийшла як була – у домашньому халаті і галошах. Ото лиш хустину одягла перед виходом.
— Вам чого? – запитала не надто люб’язно, – навіщо ви дім мій фотографували не запитавши дозволу.
— То ви вже дім придбали, чи як? – розгублено тягне та ж молодиця, – Ми приїхали поглянути на будинок. адже побачили об’яву про продаж. Ціна зависока, але сторгуємось, – продовжила вона діловито.
Мусили вони мені показувати в інтнернеті ту об’яву, бо я віри не йняла і вже мала намір старосту викликати, до гостей підозрілих. Так ще ж там фото будинку із середини зроблено. Все, як у мене є. Ще й вказано, що господарі залишають і меблі і все що є.
Набирають вони номер, що в об’яві вказано, а звідти голос моєї доньки:
— Алло, так. Ви на рахунок об’яви?
— Так, – кажу дитині своїй, – Я оце спитати хотіла, з якого то дива та об’ява є і чого мені нічого не відомо?
Галина навіть не знітилась. Спокійно, навіть зі сміхом, давай мені розповідати про те, що то мав бути сюрприз і що люди оті їй усе зіпсували.
Попросила не робити передчасних висновків і зачекати, доки вона приїде з чоловіком. Мовляв, вона все пояснить і розповість тоді, а поки – показати людям двір і хату.
Звісно я нічого показувати не стала, виставила непрошених гостей зі свого подвір’я і сказала, що нічого тут не продається, хай так під тією об’явою і пишуть.
Але ж до наступного дня ще тричі мені під ворота приїздили і тричі я виходила пояснювати, що дім мій і не на продажі. Та ще й люди з села телефонували, хто просив йому той дім продати, а хто цікавився, що то я таке надумала на старості років.
— Ми просто перевіряли, чи буде комусь цікава наша пропозиція, – тараторила донька наступного дня, – Бачиш, як, дім скоро продамо. Ми мамо квартиру хочемо більшу, а грошей немає. Брати кредит не вигідно, а тут друзі виїжджають і житло з усім що в ньому є, за безцінь віддають. Ми свою квартиру вже практично продали, перший внесок уже є, залишилось ось, твій дім продати, і вже будем переїжджати.
— А я що пташка? – питаю у дитини своєї, – Мене ти на волю випустиш Божою росою харчуватись. Ти запитати не хотіла? Хата – моя.
— Так а ти з нами, мамо, – говорить доняка спокійно і діловито, – Там чотири кімнати, тобі буде окрема. Та там квартира, хоч авто наймай і маршрутку пускай. Навіть окремі два санвузли є. Чого тобі сидіти тут самій? Тільки речі не бери собі. нам у квартирі оцього старого нічого не треба, – додала вона. – Все там є, а що треба буде, я тобі докуплю потім.
Я категоричне “ні” сказала. Галя в сльози, мовляв, я їхню сім’ю так підводжу, бо ж вони свою квартиру продали, завдаток дали, діло за малим лишилось. а тут такі вибрики улаштовую.
— За рік, чи два, усе одно умене будеш старість зустрічати, вже зараз маєш 70, здоров’я підводить. То що за принципи такі? Чи в двокімнатній п’ять чоловік буде, чи в чотирьох кімнатах. мамо, та подумай ти добре?
Поїхала Галя без нічого, Я так і не погодилась. Сусідка як почула, то давай мене картати, мовляв не маю я розуму, а донька права.
Але, слухати сусідки я не дуже й хочу, бо вона ж у мене дім придбати і мріє, все чекає коли то я звільню свої хороми для її сім’ї. Вже й паркан знести планує і теплицю у мене на городі збудувати.
А от я ніяк втямити не можу. що то таке і як мені бути? Пристати на пропозицію доньки? Чи сидіти в своїй хаті і не рипатись?
Як скажете?
Головна картинка ілюстратвина.
