fbpx
Історії з життя
Так я чую від свого ласкаві слова, але точно знаю, до кого він ходить

Опустився вечір, і потемніло, як це буває пізно восени. Тремтять гілки від холодного вітру, світяться вікна сільських будинків, іноді загасаючи, або спалахуючи знову. В такий час вулиця стає безлюдною, хіба що в центрі молодь під гітару веселиться.

— Засиділася я в тебе, Людо, — Галя поглядає у вікно, — вже стемніло, піду, як там мої.

— Та нічого їм станеться, дітки у тебе підросли, самі уроки роблять, а чоловік твій — то взагалі все по господарству робить, чого тобі переживати.

Галя замислилася, водить пальцем по скатертині в квіточку, неначе повторює малюнок. — Це справді так, все робить. Іноді й мою роботу прихопить, от тільки кохання, як у вас із Мишком, у нас немає, — Галя відвернулася, щоб не видавати емоції.

— Ану постривай, не поспішай сльози лити, — Люда смикає гостю за рукав, — повернися, не відвертайся, повернися, кажу.

— Скільки років живемо, а мені весь час здається, що з жалю. Живе зі мною з жалю, — зізналася Галя.

— Це як із жалю? Вперше таке чую, — Люда дивується.

Нічого про родину Волошинів не чула, жодного поганого слова. Володі було двадцять, а Галі вісімнадцять, коли побралися. Живуть уже п’ятнадцять років, вдома за сучасними мірками є все: холодильник, телевізор, меблі з міста привезли, господарство тримають. Люда не могла зрозуміти образу Галини.

— Ми й не дружили, не зустрічалися навіть. Сім’я у нас велика, адже ти пам’ятаєш, нас п’ятеро у батьків, я середня. Ми і без того жили бідно, а тут ще батько розігнав усю родину. Пішли ми всі до бабусі, майже місяць жили в неї. В клуб хочеться збігати, молода ж, а ні в чому, одяг і взуття старі після старших, я почала соромитись, — це значить виросла дівка. Прийду в клуб і сиджу в куточку, ноги у зношених чобітках під сидіння ховаю, на хлопців навіть не дивлюся.

Побачив мене Володя у будинку Валентини Кузьменко. Сиджу в неї, худа, волосся в кіску заплетене, як казала бабуся: одні очі стирчать. А він зайшов до старшого брата Валі. Спочатку прийняв мене за школярку. Дістав із кишень дорогі цукерки і давай пригощати. Злякалася – незрозуміло, чого злякалася. А він запхав мені той цукерок у кишеню, — днями з армії прийшов, привіз гостинців, шоколадних цукерок.

А Валя давай розповідати, що я з багатодітної сім’ї, що батько у мене дуже суворий, розігнав усю сім’ю. Вона каже, а я відчуваю, соромно мені перед Володею, жалісливо все так вийшло. І Володя дивиться так співчутливо, а мені ніяково.

Через тиждень скували морози. Я хоч і одягла теплі шкарпетки, та все одно змерзла в ноги. Ми на той час вже повернулися додому, батько заспокоївся, слізно просив не йти від нього, почали жити далі. Старша сестра була заміжня, а тут і старший надумав одружитися, збирали йому все до копійки.

Іду додому з магазину, чоботи від холоду рятують, а от пальтечко на мені тонке, вітер готовий зірвати мою шаль. Чую, наздоганяє хтось.

— Це ти, Галченя? — Володя стоїть переді мною, розкривши кожушок: — Грійся!

Я сахнулася вбік. А він сміється.

— Шкода, замерзнеш. Ходімо, хоч проведу. А ось тут я живу, — показує на свій дім, і просто біля воріт обіймає мене.

Відчинилася хвіртка, я не встигла вирватися і прийти до тями, аж перед нами стоїть його мати і здивовано дивиться. Мені стало соромно, хочу вирватися, а Володя не пускає.

— Мамо, я хочу одружитися з Галею. — Потім дивиться на мене і питає: — Вийдеш за мене заміж?

Я здивувалася, не можу сказати й слова, почервоніла, а він наполегливо так:

— Погоджуйся, Галченя, заживемо з тобою.

Я вирвалася та втекла. А на наступний день він знайшов мене і сказав:

— Я серйозно, давай одружимося.

Вже після весілля почула розмову родичів Володі, що він одружився зі мною з жалю. Він взагалі по життю добрий і жалісливий, то кошенят у дитинстві підбирав, кішок ніколи не ображав, от і мене, як кошеня пошкодував.

— Ото ти мене здивувала! – Людмила так і тримала в руках горнятко із чаєм весь той час, поки Галя розповідала. – А зараз як живете?

— Та нічого особливого, живемо, діток виховуємо. Не ображає, допомагає, слів лагідних я вже давно від нього не чула. Щоправда, сварить часто, щоб тепло одягалася.

— То чого тобі не вистачає?

— Не знаю, може жалість ця зайва: «Ти не застудилася, не втомилася випадково?»

— А з чого ти взяла, що він тебе не любить?

— Та якось швидко ми одружилися, похапцем.

Людмила встала, відчинила двері в спальню, покликала Галю:

— Ходи сюди! Глянь, он наша постіль. Думаєш, ми на ній разом кожнісінької ночі?! У нього ще одне ліжко є. – Людмила почала говорити тремтячим голосом: – А мені щодня як ні в чому не бувало: «кохана». Так я чую від свого ласкаві слова, але точно знаю, до кого він ходить. Ось таке у нас кохання! Вигнати не наважуюся, бо не хочу дітей залишити без батька.

Людмила зачинила двері до спальні:

— А ти кажеш «з жалю». Он ми ніби по любові одружилися, і зустрічалися довго, а де ж тепер це кохання. Шкодував би мене мій благовірний так само, як тебе твій Володя, я б не сумувала.

— Людо, пробач, я не знала, розплакалася, а в тебе найгіркіший смак від сімейного життя. Не знаю, що тобі й сказати, що порадити, може слухати своє серце.

— Та я лише його й слухаю, терплю, та, мабуть, скоро зірвусь. А ти йди до свого Володі, бережи його та себе.

Галя квапливо йде додому, майже біжить. Зупиняється біля самих воріт, закриває хвіртку на засув. Вдома тепло, Володя розтопив пічку, син із донькою сперечаються через уроки, Володя обіцяє допомогти їм. Виходить у передпокій, бачить захекану дружину:

— Гнався за тобою хтось, чи що?

Вона знімає шаль, розстібає пальто і обіймає його за шию, ніби давно не бачила.

— Галю, ти чого? Замерзла, то грійся швидше.

— Володю, скажи, чому ти зі мною тоді так швидко одружився? Взяв і одразу зробив пропозицію. Люди ще потім казали, що пошкодував мене, із багатодітної родини взяв.

Володя трохи відсторонився, дивиться на Галю, намагаючись зрозуміти, до чого це запитання.

— Я тебе не розумію, Галю. Як це пошкодував? Побачив тебе, сподобалася, запропонував – ти погодилась. Ну так, коли вперше побачив ти, пам’ятаю, здалася мені такою худенькою, сумною, хотілося тебе приголубити, розвеселити. Ти чому про це згадала? Щось не так? — Він дивився з колишнім подивом, не розуміючи дружину. І був щиро здивований. Чоловік взагалі не розумів, як це можуть бути окремо: «любов і жалість». Якщо любиш, значить піклуєшся, шкодуєш, переживаєш. А інакше Володя не вмів, така вже він людина.

— Ні, ні, все гаразд, вона обійняла його знову, — все гаразд, люблю тебе.

Володя обережно кашлянув:

— Галю, може, я іноді й не можу підібрати потрібних слів, ну ти зрозуміла, але ти для мене завжди «Галченя». Розумієш?

— Розумію, любий, розумію. — Вона зняла пальто, — давай я поставлю чайник, і ми сядемо вечеряти.

— Давай, бо вже час. — Він подивився на ноги: — Могла б і зимові чоботи взути, не травень місяць. Замерзла, мабуть?

— Ні, там зовсім не холодно! — Галя роззулася і абсолютно щаслива пішла мити руки.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page