Цієї ночі приснилася Оксані стара розлога яблуня, що колись, в далекому дитинстві, вкупі із рядочком молодих вишеньок була межею-кордоном між їхнім і сусідським подвір’ям. Ніби із темного грозового неба вдарили у неї блискавиці, спалюючи довгі яблуневі коси, а цвіт – не згасав, рожево пінився на сухих гілках…
О, ту яблуню Оксана пам’ятає! Разом із подругою Надійкою любили вони гратися під її крислатим гіллям, смакували соковитими яблуками. Батьки дівчаток дружили і кумували між собою, тому часто влаштовували під яблунею спільну вечерю. Для таких посиденьок Надійчин брат Павло змайстрував стола зі зручною лавою. Хлопець був старшим від дівчаток на дванадцять років. Навчався в університеті у Львові, пише газета “Наш день“.
Коли приїжджав додому на вихідні, привозив гостинці не лише сестрі, а й Оксанці. Як же чекали дівчатка хлопця! Допомагали тітці Єві, матері Павла і Надійки, ліпити його улюблені вареники з вишнями. Замітали подвір’я. Стрічали, як шанованого бажаного гостя!
Павло був дуже вродливим. В Оксаниній дитячій уяві – справжнім принцом на білому коні. Жаль, Оксанка іще мала. Нічого, втішала себе дівчинка, вона ж – виросте…
Якось Оксана нишпорила у шафі, переглядала мамині одяганки, у котрі дуже любила наряджатися. З полиці випала акуратно складена білосніжна тюль. Оксана, довго не роздумуючи, відрізала ножицями зірчастий край. Яке диво! Вийшла справжня фата! Дівчинка пришпилила її до кучерявої голівки і замилувалася собою в дзеркалі.
Чудово! Бачив би Павлик, якою гарною молодою вона буде. Ох, і дісталося Оксані від матері, коли згодом та натрапила на змарновану тюль. «Я пошила собі вельон, мамочко! На моє весілля з Павликом», – заплакала Оксанка.
Ні, мама не розуміє, не може зрозуміти: невже її маленька доня уже говорить про любов? Ці теперішні діти…
Минали роки. Оксана з мамою часто згадували той випадок і тепер уже весело сміялися з пустощів Оксаниної молодшої сестрички Улянки. Це були щасливі миті й ніхто не відав, що на їхню хату насуваються страшні чорні хмари…
Був травень. П’янко пахнув бузок. Оксана з мамою збиралися на ринок купувати плаття для випускного балу. Враз веселу метушню прорізав неочікуваний телефонний дзвінок. Хтось стривожено кричав у слухавці про якусь автопригоду, в результаті якої не стало їхнього батька.
Голосила згорьована мати, а Оксана ніяк не йняла віри: може, це якась помилка? Чи сон? На жаль, усе було правдою: свічки біля батька, чорні стрічки у вінках і нестерпно тяжка дорога в останню батькову путь…
Опустів без дбайливого господаря їхній дім. Ще не затягнулася пекуча рана, як невдовзі доля черкнула на свіжу. Якось гралася Улянка з дітлахами у схованку. Присіла на дашок старої криниці між гіллям жасмину і несподівано впала униз. Задзеленчали ланцюги, сповіщаючи про біду, кричали перелякані діти. Заледенілу, витягли Улянку з криниці, відвезли до лікарні. Загоїлося личко і подряпані рученята, та ніжки дівчинки перестали рухатися.
Сум сповнив їхню хату. Проте злій долі, очевидно, було цього мало і через п’ять років після того як не стало батька в засвіти пішла матір. Тепер Оксана була Уляночці і сестрою, і мамою. Купала її в травах, сушила цілющі коріння, за кошти, що зібрали односельці, возила до знаменитих лікарів. А ще – робота, дім, город… У клопотах і не помічала, як невблаганно швидко минала молодість. Скоро Оксані тридцять, а нареченого у неї досі нема. Утім, це – не найбільша біда. Втішно, що полегшало трішки Улянці. Медики запевнили, що все має бути добре, і запропонували новий метод лікування. Для цього їм знову терміново потрібні гроші. Ніби не така вже й велика сума, щоб у черговий раз допомогу в людей просити, та в них, де кожну копійку рахують, її – нема.
Була б Надійка поруч, вона неодмінно б їх виручила. Але подружка вийшла заміж і вся їхня сім’я переїхала до іншого міста. З тих пір вони якось загубили одна одну.
Оксана згадала про свіжу пресу. Розгорнула сторінку з колонкою оголошень: може, знайде щось обнадійливе? Ось, хоча б це: «Купляємо волосся – нефарбоване, довжиною не менше…» А у неї ж така коса… Вона ніяк не наважувалася зайти у перукарню. Присіла на лавочці. Через просторі вікна спостерігала за роботою перукарів. Заходили і виходили клієнти, а Оксана сиділа, мов заворожена, не помічаючи ні краплистого дощу, ні прицільного погляду вродливого чоловіка з яскравої іномарки. Чомусь так шалено б’ється серце!
Треба заспокоїтися, змиритися: подумаєш, велика втрата – коса! Люди інколи більше гублять. Хоча її косу дуже любила мама. Та, може, тих кілька сотень допоможуть сестрі, і мама пораділа б за такий її вчинок. Оксана витерла сльози – досить рюмсати – і рішуче ступила вперед. Біля дверей хтось легенько смикнув її за плече. Хто він, цей усміхнений чоловік? Що йому треба? Його очі Оксані дуже знайомі. І ця родимка над правою бровою.
Павло! Павлусю, невже це ти? Де ти тут взявся? Оксана почервоніла. Їй забракло повітря. Мов у тумані, казала про те, що мусить зайти до салону, що вдома її чекає хвора сестра… Павло витирав Оксані сльози, як колись у дитинстві, коли вона впала зі старої яблуні, взяв за руку і повів до машини. «Ми щось придумаємо, Оксаночко. А косу різати не треба. Вона тобі дуже личить», – обвів дівчину лагідним поглядом.
Де взявся?
Був у відрядженні неподалік, щось потягнуло відвідати рідне селище. Оксана боялася повірити своєму щастю: вона ж стільки років не бачилася з Павлом. Гадала, він давно одружений. Утім, так колись Оксані сказала його мама. Бідолашна, соромилася зізнатися, що її син – сорокарічний холостяк.
…Багато літ минуло відтоді. У любові й радості Оксана з Павлом виростили трьох діток: двох синів і донечку Єву, яка любить і досі розчісувати мамині довгі коси. Не оминуло сімейне щастя й Уляну.
Оксана упевнена: судженої долі не об’їдеш і щастя мусить прийти до кожної людини. Навіть якщо тебе шарпали холодні вітри і стьогали дощі – надії ніколи втрачати не треба…
Марія МАЛІЦЬКА.
