Микита повернувся додому пізно. Він припаркував машину, але не поспішав вийти — розмірковував, як розпочати розмову з дружиною.
Останнім часом їхнє спілкування звелося до мінімуму. Марина вже тиждень спала в дитячій. Вона казала, що їхній син Данило захворів, тому їй потрібно бути поруч. Микита особливо не надавав цьому значення, пояснюючи це її материнською турботою. Однак тепер у його серці наростало відчуття, що щось не так.
Колись усе було зовсім інакше. Микита добре пам’ятав, як закохався в Марину. Її щирість і принциповість відразу запали йому в душу. Вона була зовсім не схожа на інших дівчат, яких він зустрічав раніше. З Мариною йому хотілося бути кращим, змінюватися. Він читав книги, які вона любила, почав серйозніше ставитися до життя. Її доброта й чесність надихали його. Навіть його батьки схвалювали вибір сина: «Марина — це твій щасливий квиток. Вона не просто дружина, вона партнерка на все життя», — казав йому батько.
Весілля стало найщасливішим днем його життя. А коли народився їхній син Данило, він відчував себе найщасливішим чоловіком у світі. Микита пам’ятав, як хвилювався, стоячи під вікнами пологового будинку, поки медсестра не вручила йому маленького Даню. Тоді він думав, що їхня сім’я — це щось непорушне. Але реальність виявилася іншою.
Марина залишалася тією ж доброю, чесною, «правильною» дівчиною, яку він колись так любив. Проте саме ця правильність почала його дратувати.
Якось вона повернулася до магазину, щоб віддати касиру зайві гроші, які їй випадково дали. «Це несправедливо, вона може постраждати через недостачу», — пояснила Марина. Микита тільки закотив очі. Йому здавалося, що її принциповість була надмірною, навіть наївною.
Ще більше його дратувала її реакція на його затримки. Вона ніколи не влаштовувала сцен, не дорікала йому. Просто дивилася своїми сумними очима, які бачили його наскрізь. І саме це його найбільше дратувало — вона наче знала все про нього, але мовчала.
Микита почав усе частіше затримуватися на роботі, виправдовуючи себе тим, що «заробляє гроші для сім’ї». Але насправді він шукав привід, щоб не бути вдома. Одного разу він зустрів Інну. Вона була яскравою, безтурботною і зовсім не такою, як Марина.
З Інною Микита відчував себе вільним. Їй було байдуже, як він виглядає чи що говорить. Вона була для нього «віддушиною», хоча він ніколи не думав про неї серйозно.
Того ранку, коли він повернувся від Інни, усе змінилося. Вона зустріла його з посмішкою й сказала:
— Я поговорила з твоєю дружиною. Розповіла їй усе.
Микита застиг.
— Що ти сказала? — запитав він.
— Що ми кохаємо одне одного й що Марина має відпустити тебе.
Від цих слів у нього похололо всередині. Він кинувся перевіряти телефон. Жодного пропущеного дзвінка від Марини, жодного повідомлення. Це здавалося дивним. Адже вона мала б зателефонувати, з’ясувати стосунки. Але вона мовчала.
Він приїхав додому, купивши букет квітів, і готувався до серйозної розмови. У голові крутилися різні варіанти, як вона може відреагувати: сльози, розмови, звичне мовчання. Але вдома на нього чекала порожня квартира.
Він подзвонив їй.
— Я прийшов, приніс квіти, хочу поговорити, — почав він.
— Говори з моїм адвокатом, — холодно відповіла вона. — А квіти… знаєш, що з ними зробити.
Микита не міг повірити. Він завжди був упевнений, що Марина нікуди не піде. У них же був син, квартира, стільки всього спільного. Як вона могла так просто все кинути?
Але Марина не прийняла це рішення одразу. Вона довго терпіла, сподівалася, що Микита схаменеться. Вона бачила, як їхнє кохання зникає, як він віддаляється. Вона неодноразово ловила його на дрібній брехні, відчувала, що в його житті з’явилася інша жінка. Але справжньою точкою неповернення стало те, що він навіть не помітив її мовчання. Вона припинила дзвонити йому, перестала намагатися поговорити. І він цього не помітив.
Для Марини це стало сигналом, що більше немає сенсу боротися. Вона вирішила піти, зібравши речі й узявши сина. Вона хотіла зберегти свою гідність і не залишатися там, де її не цінують.
Микита розповів про все своїй сестрі.
— Уявляєш, я прийшов із букетом, а її нема, подзвонив, а вона мені таке сказала!
— І правильно зробила, — відповіла сестра. — Марина заслуговує на краще. А ти сам винен, що її втратив.
