— Може, все ж таки гайнемо в село, Андрію? — Мар’яна відірвала погляд від вікна, де міська спека плавила асфальт. — Море цього року нам не світить, сама знаєш чому, а відпустки ще цілих десять днів. Хочеться простору, справжньої трави, а не цього бетону. Та й…
Вона не встигла договорити. Андрій, що саме розбирав якісь робочі папери, роздратовано зітхнув:
— Мар’яно, сонечко, ну що ми там забули? У тій твоїй глушині нікого з наших не лишилося. Хата бабусина давно чужим людям належить, город бур’янами заріс. Навіщо туди пертися? Давай краще під Київ, на якісь озера, де є цивілізація.
Мар’яна підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Її голос став тихим і серйозним:
— Мені мама сниться третю ніч поспіль. Знаєш, так виразно, ніби вона в сусідній кімнаті. Стоїть на пагорбі, вітер волосся розвіває, і рукою кудись у бік річки показує. Говорить щось, а я через шум води не чую. А сьогодні під ранок я нарешті розгледіла: вона тримає в руках старий глиняний глечик. Той самий, з якого нас колись у дитинстві напували. Простягає мені, і погляд такий… благальний, чи що. Андрію, серце в мене не на місці. Я відчуваю, що маю бути там.
Чоловік хотів був щось заперечити про “жіночі вигадки” та “вплив переживань”, але глянув у повні сліз очі дружини й здався. Він знав: коли Мар’яні щось підказує інтуїція, краще не сперечатися.
– Добре, – пробурчав він, – поїдемо. Але тільки з однією ночівлею. Знайдемо якийсь готельчик у райцентрі, а в село заскочимо на пару годин.
Виїхали на світанку. Дорога, попри побоювання, була спокійною. Пейзажі за вікном змінювалися: золоті поля пшениці, що чекали на жнива, перемішувалися з густими лісосмугами. Чим ближче вони під’їжджали до рідних країв Мар’яни, тим сильніше стискалося її серце.
Вона не була тут майже п’ятнадцять років. Після того, як не стало бабусі Стефанії, а згодом і мама відійшла у кращі світи від важкої недуги, зв’язок із селом обірвався. Батька свого Мар’яна ніколи не знала – мама народила її “для себе”, як тоді казали, пізно й важко, оточивши доньку такою любов’ю, що та ніколи не відчувала себе обділеною.
Перед самим в’їздом у село Андрій помітив затишний вигин річки. Піщаний берег, верби схилилися до самої води – ідеальне місце, щоб перепочити.
– Слухай, а тут таки непогано! – вигукнув він, виходячи з машини. – Дивись, яка вода чиста!
Вони залюбки скупалися. Прохолодна річкова вода ніби змила з них міську втому та тривоги останніх місяців. На березі Мар’яна дістала термос і домашні пиріжки.
– Знаєш, – жуючи, зізнався Андрій, – ти була права. Тут дихається інакше. Небо тут якесь… вище, чи що. У місті ми бачимо лише шматки неба між дахами, а тут – безодня. Давай зараз проїдемося твоєю вулицею, подивимося на стару хату, а потім заїдемо в той монастир, що ми бачили на в’їзді. Кажуть, там печуть неймовірний бездріжджовий хліб.
Село зустріло їх тишею та запахом скошеної трави. Багато чого змінилося: на місці старих хат виросли сучасні котеджі з високими парканами. Хата бабусі Стефанії теж зникла – на її місці стояв охайний цегляний будинок з великим садом.
Мар’яна зупинилася біля хвіртки, розглядаючи яблуні, що колись були зовсім маленькими саджанцями.
– Ви когось шукаєте? – з подвір’я вийшла жінка середніх років у яскравій хустці.
– Доброго дня, – ніяково посміхнулася Мар’яна. – Ми просто… я тут колись виросла. Тут моя бабуся жила. А от по сусідству, пам’ятаю, були Завадські. Тітка Ганна з сином.
Жінка пожвавилася:
– Так Ганни вже років сім як немає, царство їй небесне. А Микола, син її, нікуди не подівся! Ось він, наступний двір. Живе там із дружиною Мариною, троє діток у них. Господарство мають чудове.
Саме в цей момент із сусідньої калитки вийшов кремезний чоловік у картатій сорочці, тримаючи в руках якісь інструменти.
– Миколо! – гукнула жінка. – Дивись, тут до тебе гості! Кажуть, колись сусідами були.
Чоловік зупинився, примружився, вдивляючись у Мар’яну. Його обличчя раптом витягнулося, очі широко відкрилися:
– Маря… Мар’яна? Степанівна? Та невже це ти, дівчино?!
Він кинув інструменти прямо на траву і підійшов ближче, згрібаючи жінку в обійми.
– Господи, а я ж тебе шукав! Віриш чи ні – шукав, як голку в сіні. Мати моя все мені твердила: “Знайди Мар’яну, Миколо, мусиш знайти”. А де ж я тебе знайду, як ти в те місто поїхала і як у воду канула?
Микола не хотів і слухати про готель. Він буквально затягнув гостей до хати. Всередині пахло ваніллю та свіжою випічкою. Його дружина Марина, привітна жінка з лагідними очима, одразу заходилася накривати на стіл. Троє дітей – двоє хлопчиків-школярів і старша донька-красуня – з цікавістю розглядали гостей.
– Сідайте, сідайте! – припрошувала Марина. – Ось пироги тільки з печі, молоко свіже, ранкове. Поліно, доню, принеси того меду, що тато вчора викачав.
Коли перші емоції вщухли, Микола сів навпроти Мар’яни й поклав на стіл великі, мозолисті руки.
– Знаєш, Мар’янко, чому мати так хотіла тебе бачити? Вона мені перед самим кінцем таку річ розповіла, про яку я й не здогадувався. Ти ж знаєш, що твоя мама, Катерина, важко тебе на світ приводила? Часи тоді були скрутні, допомоги нізвідки чекати, чоловік той її покинув ще вагітною…
Мар’яна кивнула, відчуваючи, як горло перехоплює спазм.
– Так от, – продовжив Микола, – молока у твоєї мами тоді зовсім не було. Чи то від переживань, чи то від недоїдання. Ти плакала день і ніч, худла на очах, уже й лікарі руками розводили. А моя мати тоді саме мене годувала, мені вже пів року було. Вона тебе, крихітну, до себе і приклала. І ти взяла! Так вона тебе разом зі мною пів року і годувала. Вижила ти завдяки їй.
Мар’яна заціпила уки. Глечик… Мама уві сні протягувала їй глечик з молоком. Тепер усе стало на свої місця.
– Мати казала, – Микола встав і підійшов до старої скрині в кутку, – що твоя мама тоді на знак подяки віддала їй свою єдину цінність – золоту обручку з бірюзою. Моя мама не хотіла брати, але Катерина наполягла: “Це для того, щоб ви про доньку мою пам’ятали, як мене не стане”.
Микола дістав маленьку коробочку і простягнув Мар’яні. Всередині лежала старовинна тонка каблучка. Коли Мар’яна одягла її на палець, вона відчула дивне, майже фізичне тепло, що розлилося по тілу. Ніби мама нарешті доторкнулася до неї.
– Виходить, ми з тобою… молочні брат і сестра? – тихо промовила вона.
– Виходить, що так, сестричко, – усміхнувся Микола. – Іншої рідні по крові в мене, крім дружини та дітей, немає. Тож тепер ти просто зобов’язана приїжджати частіше.
Вечір минув у теплих розмовах. Андрій з Миколою швидко знайшли спільну мову – виявилося, обидва захоплюються риболовлею та мають схожі погляди на життя. Вони вже планували, як восени приїдуть сюди на щуку.
Мар’яна дивилася на велику родину Миколи, на їхній затишний будинок, і відчувала, як порожнеча в її душі, що з’явилася після втрати мами в бабусі, поступово заповнюється. Вона знайшла не просто спогади – вона знайшла живу рідню, про яку навіть не підозрювала.
Коли наступного дня вони виїжджали з села, машина була забита гостинцями: свіжим хлібом із монастиря, медом, яблуками та домашнім сиром. Але найголовнішим вантажем було те нове відчуття захищеності й коріння, яке тепер міцно тримало Мар’яну на землі.
На небі повільно пливли великі білі хмари, схожі на вітрила. Світ більше не здавався таким тривожним і холодним. Адже десь там, серед верб і річкових плес, на неї завжди чекав молочний брат.
