fbpx
Історії з життя
«Господи, що ти зробила, Ольго?» – Ганна істерично термосила сестру, заливаючись слізьми. Не вірячи сама собі, бігала з кімнати у кімнату, раз-по-раз заглядала у дзеркало. Замість розкішної коси на голові стирчав кострубатий відрізок.

Ганна не спала. З голови не йшов телефонний дзвінок, який розрізав кімнатну тишу ще зранку. Телефонували з сусіднього села, де живе її сестра Ольга.

Сповістили, що та дуже хвора. Усе село збирає гроші на її лікування, то, може, й Ганна чимось підсобить? «Усе-таки – рідна сестра», – низький жіночий голос зробив акцент на слові «рідна», пише газета “Наш День”.

Весь день ходила Ганна, як у тумані. І тепер, коли зоряна ніч усіх заколисала, сон до неї ніяк не йшов. Думала: стільки літ минуло, а серце й дотепер пече давня образа.

Ганна досі пам’ятає той погожий травневий ранок, коли вона, замучена підготовкою до випускних екзаменів, прокинулася від якогось дивного металевого дзенькання на своїй голові. Не встигла дівчина отямитися, як її довга русява коса впала на килимок біля ліжка. Спочатку подумала, що це якийсь страшний сон. І тільки, коли побачила Ольгу з ножицями у руках, яка злорадно реготала, збагнула: усе сталося насправді.

«Господи, що ти зробила, Ольго?» – Ганна істерично термосила сестру, заливаючись слізьми. Не вірячи сама собі, бігала з кімнати у кімнату, раз-по-раз заглядала у дзеркало. Замість розкішної коси на голові стирчав кострубатий відрізок. А невдовзі ж у Ганни мав бути випускний. Вона ледь не щодня приміряла білосніжну сукню, котру пошила їй мама – кравчиня на усе село. Її подруги підбирали собі зачіски з модних журналів, а вона знала напевне: як завше, заплете косу, і усе село буде нею милуватися. Бо ні в кого не було кращої коси, ніж у Ганни.

«За що ти так зі мною, Ольго, скажи?» – дівчина ридала над своїм розкиданим по долівці волоссям, мов над живою істотою. «Так тобі й треба, – верещала у відповідь Ольга. – Я чула, як Василь казав, що кохає тебе за довгу косу. Тепер ти йому – не потрібна! Він буде мій! Адже я давно люблю Василя. Люблю сильніше, ніж ти, і тобі не віддам!»

Сестри плакали, сварилися так, що під вечір з нервовим зривом відвезли до лікарні їх матір.

Нещасна Ганнуся зачинилася у своїй кімнаті, не бажаючи нікого бачити і чути. Дуже змарніла, поникла. І, звісно, на випускний, якого так чекала, не пішла. Ольга ж тепер стала ніби чужою у домі. «Якщо за себе я зуміла б тобі простити, то за неньку – ніколи», – відрізала Ганна категорично, бо той випадок неабияк відбився на здоров’ї їх мами.

«Боже, милостивий, Ганусенько, як згадаю, як чесала тебе, заплітала. Як зілля збирала, висушувала, щоб ополіскувати ним твоє волоссячко. Як же ти могла, Олю?» – ніяк не могла заспокоїтись мати, а помирити дочок – тим паче.

Ольга невдовзі вийшла заміж за вдівця із сусіднього села. Без любові, без взаємності, аби вступитися з села, де нажила собі ворогів не лише серед рідних, а й чужих людей.

Ганна через два роки вийшла заміж за коханого Василя – його любов до дівчини виявилася більшою, ніж втрачена коса. Згодом вивчилася, стала працювати фельдшеркою. У мирі і злагоді виховали з чоловіком двох донечок-красунь.

Майже три десятки літ сестри не спілкувалися між собою, хоч мешкали у сусідніх селах… І ось цей дзвінок. Ганна дивувалася сама собі: невже їй стало шкода Ольгу? Адже навіть з плином часу в душі тримала жаль на сестру. Здавалося, серце ніколи не розтане.

Але страшна новина вужем стискала кожну її клітинку, не давала заснути. Може, не така вже вона й погана Ольга, якщо чужі люди допомагають їй, не залишили у біді. А що, коли вона чекає Ганну?

Зранку почала збиратися… Важкі ноги ступали коридорами онкодиcпанcеру. Ось Ольжина палата. Її ліжко у куточку біля вікна. Ганна заледве впізнала рідне обличчя, колір якого злився з білизною подушки. Побачила стривожені, заплакані очі сестри.

«Ганнусю, це ти?»

Довга пауза павутинкою зависла у лікарняній палаті. Тепер сестри плакали обидві. Ольга вимовила: «Прости мені, сестро. Бачиш, якою я стала?» Худенькою рукою вона скинула хустку з облисілої голови і додала: «Це розплата за твою косу…» Жінка зайшлася у риданні. Холодна льодинка вмить стала танути у серці Ганни. Щось дуже тепле і рідне прокинулося у ній від легенького потиску сестриної руки.

– Не плач, Олюню, я тебе давно простила. І тепер ми завжди будемо разом…

Згодом я зустріла Ганну на ринку.

Вона з радістю розповіла, що навіть лікар визнав – після того, як сестри помирилися, стан Ольги значно поліпшився. І є надія на одужання.

– Помста, зло, непрощення точать людину, як хробак, та ми вперто не хочемо першими подати руку для перемир’я. А безглузда гордість не відпускає серце для любові. Життя ж прекрасне і таке коротке. Ось і ми з Ольгою втратили стільки літ. А могли ж ділитися і радістю, і горем. Добре, що хоч тепер Бог повернув нам розум, – сказала на прощання Ганна.

Марія МАЛІЦЬКА.

You cannot copy content of this page