Вадим застиг біля телевізора. Монотонний, скорботний голос диктора говорив: — «Сьогодні, рейс…». Вадим швидко заплющив очі. Це її рейс. Вона летить цим рейсом до нього та Андрійка, летить додому.
Два дні тому, коли Вірочка збиралася у відрядження, Вадим був дуже незадоволений.
— У мене така ж робота, — бурчав він, — Я не встигаю забрати Андрійка з дитячого садка. Може тобі варто кинути роботу. Скоро школа. Що ми будемо робити?
— От, зароблятимеш більше, кину, — з роздратуванням відповіла дружина, — Це всього лиш на два дні. Впораєтесь. Зрозумій, любий, — вже лагідніше, — що окрім мене нема кому летіти. Це гроші та моя премія. Андрійка треба одягнути, він з усього вже виріс.
— Мамо, а ти привезеш мені нову іграшку? — втрутився у розмову синочок.
— Привезу, моє кошенятко. Обов’язково привезу.
Потім слово за слово, трохи посварилися. Віра зі злістю схопила валізу, грюкнула дверима. Вадим не пішов проводжати її до таксі.
Вона дзвонила вчора ввечері. Говорили спокійно, але якось натягнуто. Вадим трохи охолонув. Вирішив, що треба миритись. Відразу після роботи, забравши синочка з садка, крутився біля плити. Приготував просту вечерю. Вони з Андрійком сервірували стіл. Вклав дитину спати. Вадим дістав дві свічки. Поставив у вазу куплені заздалегідь квіти. Приготував промову. Ввімкнув телевізор так, для фону.
Чоловік глянув на екран. В титрах були вказані прізвища пасажирів, які летіли цим рейсом. Вадим швидко вимкнув телевізор та сів на диван. Якщо він не побачить прізвище, значить її там не було. Є шанс.
Адже минулого року, згадав він, Віра змусила його дуже хвилюватися. Літак прилетів, а її нема. Вона потім дзвонила, виправдовувалася, що спізнилася на рейс. Здається, застрягла в заторі.
«Господи, зроби так, щоб вона знову запізнилася», — благав чоловік. — «Ну буває ж таке. Паспорт втратила чи ще щось. Адже не може такого бути, щоб раз і немає. З іншими таке трапляється, а з нами ніколи».
Вадим обережно взяв телефон та зі страхом набрав номер дружини.
«Абонент поза зоною досяжності». — промовив байдужий голос.
«Це ще нічого не означає, телефон міг розрядитися». – подумав він.
Вадим увімкнув телевізор. Показували якийсь фільм. На екрані воркували хлопець з дівчиною. У них все було гаразд.
— Вірочко, ти повернешся, і ми поїдемо на море, — звернувся він до телефону, — Ти ж хочеш. Андрійко купатиметься, ти засмагатимеш. Я буду крадькома пити пінне, а ти бурчатимеш за це на мене. Повертайся, люба. Я куплю тобі ту шубу, яку ти пригледіла собі в магазині. Влаштуюся ще на одну роботу. Хочеш, хоч на дві. Повертайся, Вірочко.
— Тату, а мама ще не прилетіла?
У дверях стояв сонний Андрійко. Вадим схопився, обійняв сина і притиснув до себе.
— Скоро, скоро прилетить, — прошепотів він, — Ти лягай, спи. Я з тобою посиджу. Все буде добре. Все буде гаразд.
Вадим обережно поклав сина в ліжко. Він ще довго сидів біля нього і бездумно дивився у вікно. Потім тихенько підвівся і пішов до іншої кімнати. Вдивлявся в телевізор. Знову йшли новини. Він прочитав прізвища усіх пасажирів, зареєстрованих на цей рейс. Зінченко Віра Павлівна.
Вадим здригнувся. Як бездушно та офіційно. З очей крапотіли сльози. Всередині здійнявся справжній шквал. Потім одягнувся. Вийшов на сходовий майданчик і подзвонив у сусідські двері.
— Вадику, ти чого так рано? – висунулася сонна голова жінки. — Щось трапилося?
— Наталіє Григорівно, Ви не могли б посидіти з Андрійком? – тихо пробурмотів він. – Мені в аеропорт треба.
Сусідка незрозуміло подивилася на Вадима. До неї почали доходити слова чоловіка. Вона безслівно закрила двома руками рота і закивала.
— Віра? Вона, що була у тому літаку? – тремтячим голосом спитала сусідка.
— Так. Посидите?
— Звичайно, звичайно, — заголосила жінка, — Йди, любий. Не турбуйся. Я посиджу і нагодую. Не хвилюйся.
Вадим кивнув головою і почав повільно спускатися сходами вниз.
Автор: Лідія.
Фото ілюстративне.
