Гості змовкли ошелешено і дивились то на мене, то на маму мою: “Ну, власне, оце я й мала на увазі” – мовила мама і вийшла з-за столу. Моя тітка побігла за мамою, щось намагалась тій сказати, але я того не слухала. Колись, то мало трапитись. Вважаю, що й так довго терпіла.
Я добре пам’ятаю оті мамині слова ще із дитинства. Найпершим моїм спогадом є те, як я у гарній сукенці хлипаю вдома, адже мама мене вимовляє за те, що на святі я була не такою гарною, не так віршик розповідала, не так гучно співала, як інші дівчатка.
У нас так завжди було – я не така хороша, не така успішна, не така собою вдалась, як діти сусідки, однокласниці, чи просто знайомої. Я для матері рідної була не такою в усьому і скрізь.
Мені прикро й те, що я вірила мамі, бо ж вона мені була авторитетом. Я старалась краще вчитись, більше встигати, стати стрункішою, а чи гарнішою, однак, усі мої старання розлітались об глуху стіну: “Ой, що з тебе узяти? А от у Ліди донька на скрипці з оркестром грає.”. Завжди був той на фоні кого я була недолугою.
Моєму чоловіку знадобилось багато часу, зусиль,терпіння і любові, аби довести мені, що усі мої досягнення у навчанні, у професії, то не випадковість. Він щоденно говорив здивованій мені, що я гарна, що я талановита, що я така єдина і найкраща.
Мама ж з роками не змінилась зовсім. Під час своїх візитів вона все так і говорила, що квартиру ми придбали двокімнатну, а у донки її подруги аж трикімнатна. Авто у мене із рук, а син знайомої має нове із салону. Чоловік у мене тримає на ринку ятку, а от у доньки троюрідної тітки куми сусідки – бізнесмен.
Я вже й не зважала. Сміялась, казала, що от така я у неї недолуга і іншої не буде.
— Напевне, лелека обрав найбільшого невдаху і розчарування, яке було серед усіх малих і тобі вручив – кажу їй з посмішкою. – бідося моя, пробач, що я у тебе така.
Мама фиркала, згадувала якусь історію із мого дитинства де я була не такою як інші діти. Розуміти сарказму вона не хотіла і не бажала. А коли я прямо казала, що мені неприємні її слова – відповідала, що правда ніколи і нікому не подобалась.
Знаєте, я могла оте ще стерпіти, якось на жарт перевести, але останній випадок мене із себе вивів. Я ж маю донечку. Нині нашій пташечці п’ять рочків і вона у нас – найкраща.
Для святкування її першого ювілею ми зібрали усіх рідних і кумів. За столом була тепла душевна розмова. Ми щиро раділи тому, що зібрались усі разом, що у нинішньому буремному світі маємо привід для свята. І коли я пішла за черговою стравою, чую із кімнати мамин голос:
— Оце вчора до сусідки онуки приїздили. Бачили б ви меншеньку. Їй п’ять, як і нашій, але ж і порівнювати не доводиться: там уже вільно спілкується англійською, а голос який? Ну, а тут. Ой, вся у маму, та теж у її віці навіть букв вивчити не могла.
Ох, як мені прийшло і затулило! Зайшла до кімнати і кажу мамі:
— То така у нас родина, ще від тебе, мамо, пішло. Бач, он тітка Тамара – сестра твоя, і молодша і власну справу має і шлюб зберегла і на авто сама їздить. А ти, як була у садку нянькою, то вже сороковий рік і є, тато пішов до іншої. а ти досі у гуртожитку проживаєш. Так, що нічого не змінюється уже третє покоління.
Гості змовкли. Мама встала обвела усіх поглядом і мовила: “Ну. власне, оце я й мала на увазі” – і вийшла геть. Тітка побігла її спиняти, а я й з місця не рушила.
Нині ми із мамою не спілкуємось зовсім. Чоловік просить мене одуматись, говорить, що батьків не обирають і що вони не вічні.
Так, він правий, батьків таки не обирають, але у наших силах обрати, чи будемо ми із ними спілкуватись, чи зробимо ми їх частиною свого життя. Я свою бачити більше не хочу, з мене досить.
Ну от скажіть, хіба то я не права?