Донька давно кликала жити до себе, у велике місто, але я не хотіла їхати з обжитого будиночка в селі, кидати невелике господарство, хоч і важкувато було, особливо навесні, впоратися з ним.
Все змінив випадок. Приїхавши до доньки на кілька днів погостювати, виявила її не здоровою. Сама і підвестись не ладна, лежить, ні води випити, ні чаю собі зробити. Вже про те, що поїсти що і мови не було.
Я довго не могла заспокоїтись, бо як так? Навела лад у квартирі, варенням малиновим і чаєм з лимоном, бульйончиком свіженьким, а доню на ноги поставила.
Повинна була гостювати кілька днів та затрималась на тиждень. Донька одужала, і знову завела розмови про переїзд:
— Бачиш, як ти мене врятувала! Навіть не знаю, що б без тебе робила!
— А телефон тобі на що? Знову, он, не відірвати, подзвонила б мені відразу, сама ж мені цю іграшку купила, щоб бути на зв’язку!
— Та не хотіла тебе турбувати. Там же господарство у тебе і саме пора на городах лад наводити.
Тоді я з’їздила до себе, забрати кішку і збути господарство. Попрощалася із сусідами, і за тиждень вже переїхала жити до доньки у місто.
Та от вже за місяць я занудьгувала. Величезна багатоповерхівка вміщувала в собі, напевно, кілька сіл, але ніхто ні з ким не спілкувався, як зазвичай спілкуються в селі. Не вітались, навіть, бігли далі, навіть не обмінявшись добрим словом.
— Як вони тут живуть? – думала я. – Все мовчки та бігом. Ні зайти до сусідів увечері, посидіти, поговорити. Донька он, вранці на роботу, увечері з роботи, у вихідні спить до обіду та вдома сидить. Навіть кавалера у тридцять не має.
— Доню, а що, у місті чоловіки скінчились?
— Мамо, ти знову? – говорить незадоволена, – Тих, які кращі давно розібрали, мені не вистачило! Давай не будемо знову цю тему порушувати!
— Як же її зачепиш, якщо ти нікуди не ходиш, де ти собі чоловіка знайдеш?
Наступного дня, повертаючись із супермаркету, я сіла відпочити біля під’їзду. Аж тут неподалік мене зупинилися дві жінки, віком такі ж, як і доня моя. Одна з них, сусідка зверху, тримала за руку сина років шести. Жінки жваво обговорювали щось:
— То ми не їдемо, як домовлялися? – запитує одна.
— Ти ж бачиш — моє щастя вдома, на кого я його залишу?
Зрозумівши, що жінці нема з ким залишити дитину, я підійшла до них:
— То давайте, я побуду, чого ж не виручити сусідку. Ми над вами живемо.
Ті на мене в усі очі:
— Так, я знаю. Якось незручно.
— Чого незручно? Ідіть у своїх справах, а я з малим погуляю, потім додому до нас підемо, нагодую.
Так я собі з тим Денисом погуляла, а коли його мама прийшла за сином години за три, той із задоволенням обідав за столом. Я й сусідку почастувала чаєм.
Але, гостя сиділа, як на голках, почуваючи себе явно не у своїй тарілці. Проте, так, слово по слові ми й розговорились. Аж тут донька з роботи повернулась. Дивиться на нас здивовано, а сусідка так швидко одягла сина, і поспішила:
— Дякую, дуже приємно було з вами познайомитися ближче. Ви нас справді виручили.
Двері зачинилися, і дочка, яка до того весь час мовчала після розгубленого «доброго вечора», запитала:
— Мамо, а що це було?
— Просто посиділа з Денискою, сусідці треба було у справах а малого ні з ким залишити. Поговорили по-людськи. Не просто у неї життя склалося. Сина сама виховує.
— Ну і що? Тут багато хто так живе!
На цьому розмова закінчилася.
У суботу у двері подзвонили. Зраділа я побігла до дверей, а Маша визирнула зі своєї кімнати:
— Це моя співробітниця, ми підемо на концерт, якщо квитки зможемо придбати!
Подруга доньки нерішуче зробила крок у квартиру і почекала, поки моя донька одягне куртку. Я провела їх, пообіцявши спекти до приходу пиріжків:
— Погуляйте, погуляйте, а я пиріжків напечу, прийдете голодні, а тут смакота домашня.
Погуляли вони не довго, квитки придбати не вдалося, але квартирою вже пішов запах свіжої здоби. Я аж руками сплеснула:
— Не встигла я, – кажу щиро, – не думала, що ви так скоро! Ну проходьте, проходьте.
— Я на секунду, – каже подруга доньки, – тільки документи робочі заберу.
— Як це, на секунду? Я що ж, даремно пиріжки печу? Скоро вже готові будуть. Замерзла, мабуть? Проходь і не вигадуй тут про документи!
Посиділи ми гарно, погомоніли, все ж веселіше. Аж під вечір пішла подруга доньки додому, все дякувала за прекрасний день і смачні пиріжки, яких я їй з собою ще дала.
А потім, ну скажіть, хіба б ви інакше вчинили, прийшли до нас встановлювати балконний блок і замінювати вікна по всій квартирі. Хлопці молоді. напрацювались з самого ранку і до обіду.
Вже як скінчили, то я їх до столу покликала. Нічого надзвичайного не готувала – картопля, котлети і пиріг спекла свій фірмовий з капустою і грибами.
Ті довго пояснювали, що не будуть, але я не я – вмовила їх поїсти, бо ж казали, що на два об’єкти ще мусять їхати, де б мали обідати?
А донька, коли приїхала із супермаркету де купувала матеріали із майстром, аби заштукатурити біля вікон, як побачила те, що хлопці їдять, аж в обличчі змінилась. Посміхається ніби, а я добре бачу, що не задоволена:
— Чого то ти їх годувала? – каже мені, – чи вони за роботу менше узяли? Чи зробили швидше, а може рідні тобі?
Я й стала, ну як людей не погодувати, як виморились і видно що голодні? Та й скільки там вони з’їли? Відколи то людям хліба шкода стало?
— То сусідку чаєм поїш, то подругу мою пиріжками пригощаєш, тепер майстри вікна нам ставлять і їдять. Ти не в селі, мамо. Тут так не робиться.
— То нащо таке місто, як людиною у ньому не бути? – питаю у дитини своєї, – Сидиш у квартирі, мов замурований, лиш у вікно поглядаєш. Де те життям зветься: ні природи, ні спілкування нормального, ні відносин людських?
Переїхала я з того міста до себе в сільську хату. Прийшла до мене увечері Леонідівна – сусідка. Посиділи, погомоніли, я часник лущу, а вона мені новини розповідає.
Наступного дня зі Степанівною зустрілись. Вона так хвалилась новим холодильником, що я, аж побачити захотіла. То й до вечора ми той холодильник “обмивали” бо дорогою ще трьох подруг зачепили.
І всі усім раді, вітаються, про життя розпитують, про здоров’я, про новини. Не встиг із хати вийти, а вже когось бачиш із кимось гомониш, щось чуєш.
І ніхто тобі не вичитує за те, що сусіда пригостив свіжиною, чи посидів із дитиною сусідки. Чай не вигадують і три котлети, що з’їли люди, які до того в тебе трудились.
Ну от скажіть, то, що місто нині таке – забуло про людяність? А чи то я так доньку виховала, що елементарного не розуміє?
Головна картинка ілюстративна.
