fbpx

Говорили, що моя прабаба була відьмою і вміла заговорювати недуги, але я думаю, що в баби просто був такий характер, як сталь, що вона мусила приймати рішення, які інші люди спихали на неї

От прибіжить яка сусідка «Витягни, Параско мені зуба, бо несила терпіти, а сама не можу». Що вона не поможе? Каже:

– Сідай отут на стільчик. А я за двері рвучко – то й зуба не буде.

А далі то сміх – баба на вулицю та за ручку, а сусідка вже біля порогу: «Ой, боюся» і так кілька разів…

Отож, була в баби намітка – довжелезне полотно, яку вона передала своїй доньці, моїй бабусі зі словами:

– Бережи його доню, бо таке вже не тчуть, а то пам’ять про мене і щастя для роду.

Отак моя бабуся, кажуть, щасливо вийшла заміж та жила в достатку, намітка стояла в скрині і час від часу баба її ретельно провітрювала, щоб полотно не затхло. Коли мама мала дівувати, то бабуся передала то полотно їй, з тими ж словами, але для мами воно вже так не звучало, бо полотно можна було купити й в магазині і кращої якості і вигляду.

Вона покивала головою та поставила його десь в скриню, а, коли виходила заміж (теж щасливо), то взагалі закинула на під, де то полотно припало порохом та стало схоже на якусь шмату.

Отож, мама собі живе, але дітей нема. Що вже не робили, по яких лікарях не ходили – нема. Тоді бабуся приходить до моєї мами та й каже:

– Віро, приснився мені сон, мама моя снилася і каже, що я її могилку не полю та не шаную. Прокинулася я, а мені аж піт спиною пішов. Я зі цвинтаря і все там чистенько, я ж була недавно. Таке дивне наснилося, на що б воно…

Мама теж знизала плечима, бо не розуміла до чого тут ця розова, але бабуся все приходила і приходила до мами з тим, що їй сниться прабабуся. А тоді й каже:

– Доню, а де бабине полотно? Може його треба на сонці прогріти?

Мама тоді каже, що пошукає, а зараз нема часу на таке, бо у неї робота і господарка. А насправді, їй було соромно, що вона забула, де те полотно діла. Перешукала вона всюди і аж на горищі в купі непотребу знайшла то сіре полотно. Випрала його та вивісила на сонці і вже тоді покликала маму і каже:

– Ось полотно, яке ви просили.

Бабуся поохала, як то час й полотно не шанує і попросила перекласти його лавандою, бо геть та намітка стала ледка. Мама переклала полотно до хатньої шафи і все пішло своїм ходом.

Знову бабуся йде до мами і каже, що мама її усміхалася уві сні.

– То й добре. Головне, що й ви спокійні,- каже моя мама.

А далі вона відчула щось себе зле. І зле їй та зле і пішла до лікаря. Поздавала знову купу аналізів, пройшла купу спеціалістів і нарешті їй сказали, що то вона при надії.

Що то було за радості! Тато маму носив на руках, а бабуся казала, що то все в полотні – пошанували і рід продовжився. Мама хоч і підсміювалася над таким твердженням, але далі взяла і відрізала кусень полотна і пошила сорочечку, в якій мене і хрестили.

Коли я хворіла, мама одягала на мене ту сорочечку, або обгортала нею, чи ставила під подушку і говорила, що я швидше одужувала.

Звичайно, полотно мені передали і так при цьому дивилися, мовляв, не думай з тим жартувати. А я от не знаю, можливо й не хреститиму в тому малюка, бо воно ж для дитяти кусюче.

Фото Ярослава Романюка

You cannot copy content of this page