Заспала! Поки бігла від ванної до дверей, Олена швиденько нафарбувала губи, кинула погляд у дзеркало й, похапцем закинувши на себе пальто та взувши чобітки, уже за кілька хвилин після пробудження опинилася в ліфті.
Вийшла на вулицю і відчула, як дрібний вересневий дощ ледь торкається обличчя, але повертатися за парасолькою часу не було. Будильник цього ранку зрадницьки мовчав.
Дівчина поспішала до зупинки, насилу переводячи подих. Запізнення на роботу? З її директором це було рівнозначно серйозній біді, яка могла обернутися доганами чи навіть втратою посади.
У голові вирували думки про всі можливі наслідки цього дня. Олена подумки вже попрощалася з улюбленими клієнтами, премією та єдиним вихідним, що залишився від відпустки.
Назустріч поспішали люди – хтось спізнювався, хтось просто квапився у своїх справах. Усі були занурені в себе, не помічаючи сірого, похмурого світу довкола. Дощ лише посилював відчуття безнадії в цьому невдалому ранку.
До зупинки залишалося зовсім трохи, метрів двісті. Раптом Олена застигла на місці й обернулася. На старій, пошарпаній лавці тулилося маленьке мокре кошеня. Воно підтискало лапки, намагаючись нявкати, але з рота виривалося лише тихе, беззвучне зітхання.
На секунду дівчина завагалася: бігти далі чи зупинитися заради цієї крихітки, яка явно потребувала допомоги. Запізнення було неминучим, тож, вирішила, що гнівна промова шефа все одно неминуча, Олена обрала порятунок кошеняти.
Підійшла ближче і вона помітила, що одна з його задніх лапок дивно вивернута.
– Господи, хто ж тебе так скривдив?
Усі сумніви розтанули, наче вранішня імла. Кошеня тремтіло від холоду й дощу, наче останній листок на осінньому дереві, що чіпляється за гілку під поривами вітру.
Обережно загорнувши малюка в свій шарф, Олена притулила його до себе і ще швидше помчала до зупинки. Вона вирішила дістатися до офісу, а там уже розібратися, що робити далі. Залишити кошеня напризволяще її серце не могло.
Спроба непомітно пробратися до свого робочого місця зазнала невдачі. Уже майже діставшись до кабінету, Олена зітхнула з полегшенням – лишалося обійти останній коридорний поворот, і ось він, її стіл. Та цього разу фортуна відвернулася. За рогом стояв її начальник.
– Гринів! Пів години спізнення! Де ви ходите? Хто за вас усе робитиме? Ви що, геть совість утратили?
Потік запитань мав би змусити дівчину відчути себе винною, ще більше віддаляючи її від керівника. Мокра й розгублена, вона не могла вимовити ні слова. Сльози підступали до очей, а в горлі стискало від образи.
– Ось, подивіться! – ледь видавила Олена, розстібаючи верхній ґудзик пальта.
Звідти визирнула крихітна, жаліслива мордочка. Кошеня, трохи зігрівшись, почало тихо пищати, демонструючи свою присутність.
– У нього пошкоджена лапка, я не могла кинути його на вулиці… Дощ іде… Воно саме…
Сльози покотилися по щоках, слова плуталися, руки тремтіли. Уже уявляючи, як пише заяву про звільнення, Олена ступила вперед, щоб зібрати речі, але міцна рука зупинила її.
Другою рукою директор дістав телефон, швидко набрав номер, а потім написав адресу на клаптику паперу й простягнув їй.
– Їдьте туди негайно. Треба врятувати цього малюка.
Олена, не тямлячи від несподіванки, взяла папірець холодними пальцями, засунула його до кишені й поспішила до виходу.
– І не поспішайте повертатися!
Слова шефа звучали, наче грім. Серце Олени стиснулося, а думки заполонила туга. Невже це кінець її роботи, яку вона так любила? Але директор продовжив:
– Сьогодні у вас вихідний. І завтра теж. А ще я випишу вам подяку й премію… за вашу доброту до тварин.
Керівника звали Роман Іванович. Він був трохи старший за Олену, але завжди здавався суворим і неприступним. Спілкування з ним обмежувалося робочими питаннями, але офісні чутки часто малювали його як категоричного й безкомпромісного.
У ветеринарній клініці, куди скерував Олену Роман, лікар швидко оглянув кошеня. На щастя, перелому не було – лише вивих. Поки він накладав пов’язку, Олена розповіла, як натрапила на малюка, як її спочатку насварив, а потім несподівано підтримав начальник.
Ветеринар усміхнувся й поділився, що знає Романа ще зі шкільних років. Той завжди був першим, хто кидався на допомогу безпритульним тваринам: витягав цуценят із крижаної води, захищав кошенят від хлопчаків.
Коли ж почав заробляти, то регулярно віддавав частину грошей на притулки. Навіть свою першу стипендію пожертвував на порятунок собаки. Але з людьми він часто був різким – утрата сім’ї в юності зробила його замкнутим і суворим.
Ця розповідь глибоко зворушила Олену. Увесь день вона не могла викинути Романа з думок, відчуваючи бажання підтримати його, розрадити.
Увечері, коли кошеня, затишно вмостившись на теплій ковдрі, мирно спало, Олена готувала місце для нового мешканця. Малюк, мабуть, не один день блукав вулицями, адже уві сні він тихенько посмикувався й іноді попискував. Її самотність, як і його, тепер залишилася позаду. Вона з радістю дбатиме про нього, даруючи всю свою любов.
Усміхаючись, Олена облаштувала лежанку для Пуха. Це ім’я здалося їй ідеальним для маленького, беззахисного створіння. Раптом тишу порушив дзвінок телефону. Це був Роман.
– Як там наш маленький друг?
Олена, відчуваючи тепло десь глибоко в середині, із запалом розповіла про стан Пуха, а потім щиро подякувала шефові. Несподівано Роман запропонував зустрітися за вечерею, і вони пробалакали до глибокої ночі.
Чоловік, який тепер здавався таким близьким і зрозумілим, сидів поруч. Поруч із ними грівся Пух із перев’язаною лапкою, купаючись у любові двох людей, чиї серця виявилися спорідненими.
Невдовзі вони разом узялися допомагати знедоленим тваринам, а їхній Пух, здається, став не просто улюбленцем, а справжньою частиною їхньої маленької родини.
