fbpx
Історії з життя
— Гуляю, гуляв і гуляти буду, – сказав чоловік, коли Поліна зловила його на гарячому, – природа моя така, змінюватися не збираюся. Хочеш – мирися з цим, жити будемо як раніше, не хочеш – йди

— Гуляю, гуляв і гуляти буду, – сказав чоловік, коли Поліна зловила його на гарячому, – природа моя така, змінюватися не збираюся. Хочеш – мирися з цим, жити будемо як раніше, не хочеш – йди.

— Сестра розлучилася, коли Славіку, племіннику, шість років виповнилося, – розповідає сорокарічна Софія. – Піймала чоловіка на листуванні з якоюсь кралею. А він і заперечувати не став! Каже, так: гуляю, гуляв і гуляти буду, природа моя така, змінюватися не збираюся. Хочеш – мирися з цим, жити будемо як раніше, не хочеш – йди … Звичайно, терпіти вона не стала таке, зібрала Славку і пішла. Відразу ж на розлучення подала, і на аліменти …

Поліна, сестра Софії, пішла від чоловіка буквально в тому, що на собі. Квартира, в якій вони жили в шлюбі, належала чоловікові. Поліна не працювала, сиділа з дитиною: Славік народився трохи раніше терміну, і в перші роки довелося його буквально виходжувати. Благо, кошти на це були: чоловік добре заробляв, легко міг оплатити і масажі, і фізіопроцедури, а трохи пізніше і інших спеціалістів.

Можливо, завдяки вкладеним грошам, а також зусиллям Поліни, до шести років хлопчик уже абсолютно нічим не відрізнявся від однолітків.

– Після розлучення пішли вони до матері, куди ж ще! – згадує Софія. – Хоча мама наша – людина своєрідна, Поліні з нею було дуже непросто. Допомагала, але й голову промивала тільки так. У Поліни ні житла, ні грошей, дитина маленька на руках. Але вона аліментів стала отримувати близько двадцяти тисяч, уявляєш? Непогано … Та ще сама на роботу влаштувалася, не на велику зарплатню, але все-таки. Трохи піднакопичела, з’їхала від матері і взяла квартиру в кредит.

Кредит у Поліни, за словами Софії, досить жорсткий, терміном на тридцять років: квартиру вона купила практично з нуля, до того ж недешеву.

– Студію в області, як ми всі їй радили, брати вона не стала! – зітхає Софія. – Замахнулася відразу на двушку, звичайно, простеньку, але в нашому районі – Славко в школу пішов, досить непогану, міняти не хотілося. До того ж тут, як не крути, у Поліни матір поруч. З Славкою вона їй сильно допомагала спочатку, звичайно, не дивлячись на всі їх тертя. Але їздити в область матір би не стала. Довелося б няню наймати, а няню і кредит тягнути досить проблематично …

– Хм. Ну взяла б однокімнатну, все ж простіше …

– Сказала, що однокімнатні ненабагато дешевше двокімнатної, а вона все-таки з сином, який росте. В одній кімнаті з хлопчиком-підлітком їм буде незручно …

… З часом у Поліни все владналося. Вона працювала, виплачувала навіть трошки більше. Син підріс, після дев’ятого класу вступив до коледжу на бюджет, хоча прохідний бал був пристойний. Колишній чоловік все  платив хороші аліменти. У перші роки після розлучення він ще дзвонив, приходив до сина. В школу приїжджав на перше вересня, іноді на канікулах брав хлопчика погуляти. Але незабаром ці зустрічі самі по собі зійшли нанівець. Підлітку вже не так цікаво було з татом, та й тата життя закрутило. То одне, то інше … Очні зустрічі припинилися, але ні батько, ні син від цього особливо не втратили. Залишилися лише дзвінки у свята.

Все йшло добре до цього року. Навесні, під час кризи, Поліна залишилася без роботи, а в середині червня Славіку виповнилося вісімнадцять років, і аліменти припинилися.

– Колишній тато мало не станцював на радощах! – зітхає Софія. – У Славки день народження в середині червня, так за червень перерахував тільки половину суми їм, з радісної піснею – більше я нікому нічого не винен … З тих пір від нього ні копійки, принципово. До повноліття, каже, я його утримував, все! Тепер моя місія скінчилася!

Все літо Поліна намагалася звести кінці з кінцями. Нахапала підробітків в різних місцях, всі свої невеликі накопичення пустила на оплату кредиту. Але не викрутилися б, якби Славик не пішов працювати в найближче кафе офіціантом відразу після сесії. До кінця літа роботу Поліна знайшла, але не зовсім те, що хотілося б – перш за все по грошах. Роботи більше в рази, а зарплату дають зовсім смішну. Якраз на кредит і все.

Живуть же мати з сином на те, що заробляє Славко в своєму кафе. Разом з чайовими там виходить у нього досить непогано. Проблема лише одна – працювати і вчитися у хлопця не виходить. Або там, або тут. Тому з першого вересня він на навчання не вийшов.

Поліна бігала в коледж, описала ситуацію – там тільки руками розвели, присутність студента на заняттях обов’язково. Третій курс, спеціалізація, практика. Кожен день на навчанні зобов’язаний бути.

Поліна кинулась до колишнього – мовляв, син залишається без освіти, допоможи! Нам би рік протриматися. У тебе хороший прибуток, єдиний син – інших дітей немає. І мова не про вищу освіту – про базову, яка дозволить хлопчикові стати на ноги. На що той лише розвів руками.

– Не моя печаль, каже, ти уявляєш? – з обуренням розповідає Софія. – Типу, всі свої обов’язки перед сином виконав в повному обсязі, більше нічого не винен. Ну не повинен – ​​це зрозуміло, але ж ситуації різні бувають? Його не тридцятирічного мужика просять утримувати безстроково, а дати можливість хлопчику довчитися ще рік-півтора. Хіба можна так – до вісімнадцяти тато, а тепер хоч трава не рости?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

facebook