Хіба ми зустрічалися: чого тільки Володимир не наговорив Олесі, аби прихилити дівоче серце. Що живе сам, бо дружина пoмepла

Це небо, ці сосни…Ніби напоєне озоном повітря. Сім років минуло відтоді, коли Володимир був тут востаннє. А ніби вчора.

До басейну прямував молодий симпатичний чоловік. Підхопив на руки дівчинку, пригорнув Олесю. Усі троє попрямували у теплінь сонця і лісу. Володимиру згадалася його остання, та давня поїздка в Олесине місто. Точніше те, як він уже їхав, втікав від Олесі. Вона проводила його. Володимир знав: дівчина дивиться йому услід. Хоче, щоб він озирнувся. Не зробив цього, спалював усі мости… Щаслива трійця зникла за поворотом. Тільки вітер шумів у верхівках ялин і старезних сосен, несучи звістку про близьку грозу. Володимирові чомусь уперше здалося, що не таке вже й цілюще те гірське повітря. Так само шумить гірський водоспад і пахне медом прив’яла трава.

Гаразд, він ще устигне вдосталь намилуватися краєвидами, надихатися цілющим повітрям – попереду уся відпустка. Усе-таки добре, що взяв путівку в цей санаторій. Тут тихо, спокійно. Як сказав лікар, для його нервів якраз дуже корисно.

При згадці про лікаря Володимир поморщився. Чоловік у білому халаті асоціювався з його невдачами у бізнесі, в особистому житті. Не щастило на роботі, розлучився з дружиною. Це ж треба, він завжди при найменшій суперечці погpoжував дружині, що піде від неї. А вона взяла і залишила його. Без попередження, зненацька. Жінка, яку Володимир вважав беззахисною і нікому, крім нього, особливо не потрібною.

Ні, так не годиться. Він приїхав сюди не для того, щоб думати про неприємне. Он подвір’ям прогулюється струнка блондинка. Чому б не познайомитися з нею?

Блондинка виявилася викладачем англійської мови. У Карпати приїхала з сином – лікарі приписали гірське повітря. Он її хлопчик, грається з малятами на дитячому майданчику. Володимир підхопив тему розмови: о, він її розуміє, бо і сам любить дітей.

– То це ваша донечка? Он та білявочка? – блондинка показувала Володимиру на дівча, яке невгамовно стрибало на одній ніжці.

– Що ви… Я приїхав у санаторій один. І взагалі…

Читайте також:  Циганка таки щось знала: Будеш мати велике щастя і п’ятнадцять років самоти. Рівно п’ятнадцять. Ні днем більше, ні днем менше

– Не віднікуйтесь. Чоловіки усі приїжджають одні. А виявляється, насправді, не тільки з дітьми, а й дружинами. А здогадатися, ще це ваша донечка, неважко. Ви з нею схожі, мов дві краплі води. Очі, носик і навіть підборіддя з ямкою. Обманювати негарно, – грайливо засміялася блондинка.

Він теж засміявся у відповідь, сказав щось жартівливе, мовляв, з жінками не сперечаються. А погляд і собі вихоплював з-поміж дітей дівчинку, яку тільки-що назвали його донькою. Справді, ті ж самі непокірні кучері, як колись у нього в дитинстві. Ті ж сині очі і родимка на лівій щоці. Буває ж таке у природі…

Чомусь думав про дівчинку і на тенісному корті, і ввечері, коли запросив блондинку у бар. Не міг дочекатися ранку, коли замайорить на подвір’ї білява голівка.

Дівчинка з’явилася, але не одна. Мабуть, з мамою, бо жінка ішла з нею за руку. У Володимира тьохнуло і завмepло сеpце. Сумнівів не було: Олеся…Чорноока красуня, що за одну-єдину мить колись полонила його душу. Здається, тільки цю жінку він і кохав по-справжньому.

Вони познайомилися сім років тому. У цьому ж санаторії. Олеся, тоді ще студентка, сподобалась йому одразу. Чого тільки Володимир не наговорив їй, аби прихилити дівоче серце. Що живе сам, бо дружина пoмepла. Що тільки й мріяв зустріти ось таку дівчину, схожу на лісову мавку. Що це – кохання з першого погляду і вони обов’язково одружаться.

У них було довгих три тижні. Коли ночі пахнуть любистком, а щастя здається безкінечним і таким солодким.

Він проводив Олесю до її поїзда, обіцяв приїхати. Врешті, Володимир дотримав слова – ще кілька разів їздив у відрядження в Олесине місто. Аж поки дівчина не зізналася, що чекає дитину.

Володимир втішав її, мовляв, усе буде добре. Ось поїде, залагодить деякі справи і тоді забере Олесю до себе.

Але більше ні у відрядження, ні спеціально туди, де жила Олеся, Володимир не їздив.

Тим, що дівчина розшукає його сама, не хвилювався: Олеся не знала ні його адреси, ні навіть телефону.

І ось ця зустріч. А він ще тішився, що поїхав знову у той самий санаторій. А, може, це дарунок долі? Тепер, коли він справді сам. Дружина перебралася до сина, а він – мов відрізана гілка.

Купив пляшку шaмпaнського, цукерки. Запросить Олесю з дівчинкою до себе у кімнату. Зізнається у всьому, вона йому простить. І їм буде добре утрьох. Врешті, чого відтягувати? Принаймні, на легкий флірт він може розраховувати.

Знайшов Олесю з донькою у басейні. Зовсім не змінилася: те ж розкішне волосся, ніжне, ледь засмагле тiлo..

– Олесю…

Дивилася на нього здивовано і незрозуміло. Ніби бачила вперше.

– Мамо, хто це? – смикнула дівчинка Олесю за руку.

– Не знаю, – відповіла так, наче він був якимось привидом. І вже до Володимира: – Хіба ми зустрічалися? Мабуть, ви помилилися. Чи вашу кохану звали Олеся, а вона була схожа на мене? Жартую. І бажаю гарного відпочинку. А нас уже чекають. Пливімо до тата, доню.

До басейну прямував молодий симпатичний чоловік. Підхопив на руки дівчинку, пригорнув Олесю. Усі троє попрямували у теплінь сонця і лісу. Володимиру згадалася його остання, та давня поїздка в Олесине місто. Точніше те, як він уже їхав, втікав від Олесі. Вона проводила його. Володимир знав: дівчина дивиться йому услід. Хоче, щоб він озирнувся. Не зробив цього, спалював усі мости…

Щаслива трійця зникла за поворотом. Тільки вітер шумів у верхівках ялин і старезних сосен, несучи звістку про близьку грозу. Володимирові чомусь уперше здалося, що не таке вже й цілюще те гірське повітря.

Автор – Зіна Кушнірук, заслужений журналіст України, видання “Наш день”.

Опубліковано 30 грудня 2018 року 

You cannot copy content of this page