– Хіба в мене тут готель, чи що? – пробурчав Матвій і кинув телефон на диван. – Звідки всі ці родичі берутьcя?
Пес на ім’я Барон, що дрімав у кріслі біля телевізора, ледь розплющив одне око й витягнув питальну мордочку — мовляв, хто роздратував господаря?
Роздратував Матвія дзвінок його старшої сестри. Після короткого привітання, тоном, що не терпів заперечень, вона повідомила, що завтра вранці йому треба зустріти на вокзалі племінницю її нинішнього чоловіка.
Виявилося, що в неї в столиці якісь важливі справи, і вона планує на кілька днів зупинитися в нього, у Матвія. Ну, справді, навіщо платити грошищі за готель, коли родина живе в розкішних двокімнатних апартаментах?
Щиро кажучи, назвати «хоромами» скромну двокімнатну квартирку Матвія було б перебільшенням. Та й дісталася вона йому не легко…
…Після нелегкого розлучення та поділу грошей, отриманих від продажу будинку в селі, перед Матвієм постала проблема, як далі жити.
На першій порі сестра, звісно, прихистила брата, але при цьому не переставала натякати, що йому варто будувати нове життя. Може, пошукати іншу роботу, із можливістю проживання…
З роботою Матвію пощастило. Один із давніх друзів влаштував його в будівельну фірму, яка зводила заміські будинки в передмісті.
Кочове життя в вагончику його цілком влаштовувало. Бригада, до якої приєднався Матвій, мала добру репутацію, замовлення надходили одне за одним – лишень встигай укладатися в терміни. І чоловіки старалися з усіх сил.
Якось на одному з об’єктів до будівельників пристав худий бездомний пес, якого бригадир жартома назвав Бароном. Той не заперечував проти такого імені й охоче на нього відгукувався. А після того, як його вимили й підгодували, пес став носити свій титул із особливою гордістю. Веселий і добродушний, він швидко став улюбленцем усієї команди й повноправною її складовою.
Матвій так прив’язався до пса, що після завершення об’єкта вже не зміг із ним розлучитися. Як можна було покинути друга? Під схвальні вигуки товаришів він широким жестом запросив Барона до своєї старенької автівки й разом із ним вирушив на наступний об’єкт.
Життя налагоджувалося, гроші поступово накопичувалися. Рік потому Матвій узяв у квартиру – сирець й у вільний час почав її приводив до ладу — вирівнював стіни й підлогу, прокладав електропроводку, клеїв шпалери тощо, усе самотужки.
Ще за рік у нього з’явилася чудова оселя, де, звісно ж, знайшлося місце й для вірного Барона, який увесь цей час мандрував із Матвієм по будовах у його старенькій автівці.
Як тільки в квартирі стало можливо жити, Матвій змінив роботу — перейшов на ремонт квартир. Життя увійшло в більш спокійне русло. Вранці й увечері — прогулянка з собакою, вдень — робота.
Дізнавшись про його покупку, сестра з чоловіком завітали в гості. Оцінюючи свіжий ремонт і обстановку, родичі схвально кивали головами й щедро розсипалися в привітаннях. Матвій сяяв від щастя й детально розповідав історію свого успіху.
Наступного дня гості поїхали. А за місяць сестра попросила притулити когось із знайомих її чоловіка на кілька днів.
Потім пішла других, третіх…
Спершу гостинного Матвія це не дратувало, він навіть радів гостям із рідних країв. Однак цих гостей, часто незнайомих, ставало дедалі більше. Відмовити? Але що скажуть люди? Мовляв, Матвій загордився, земляків уже не признає?..
…Племінницю чоловіка сестри він, звісно, зустрів. Високомірна пані ледь за сорок із невеликою яскравою валізою на коліщатках йому одразу не сподобалася.
Побачивши його пошарпану автівку, гостя скривила носик і кинула кілька колючих зауважень. Сідала в машину так, ніби робила Матвію велику послугу, а не він їй.
Матвій стерпів модні словечка на кшталт «крінж» й «мінус вайб», які пролунали на адресу його місця проживання. Стерпів, хоч іноді його так і тягнуло зупинити машину й висадити панянку просто на дорозі.
Та ні, не можна. Це споконвічне «А що скажуть люди?» стримувало його, як важкий ланцюг дворового пса.
Увійшовши в квартиру, гостя зупинилася, критично оглядючи обстановку. І тут до коридору вийшов Барон.
– А це що таке? Мені ніхто не казав про собаку! – вигукнула пані. – Я боюся собак, приберіть його звідси!
– Та він добрий, не вкусить, – заходився переконувати Матвій. – І куди я його подіну?
– Ну, не знаю, до сусідів чи ще кудись. Із собакою я тут не залишуся! – верескнула гостя.
Матвій поглянув на Барона, що застиг на місці. Згадав, як вони разом кочували по будовах у спеку й холод. Згадав, як Барон не відходив від нього ні на крок, коли він занедужав і три дні з температурою за сорок відлежувався у вагончику…
Що ж, іншого виходу не було. Матвій знизав плечима, взяв ошатну валізу і рішуче виніс її за двері. Потім кивком голови вказав гості на вихід.
І в ту мить йому було геть байдуже, що скажуть люди.
