Я навіть не можу описати той стан, в якому перебуваю, бо мене практично рідна матір ні з чим лишила.
Все, над чим я важко працювала за кордоном, вона передала чужим людям, і про це все я ще й дізналася не одразу, а через місяць, поки з роботою розібралася, поки приїхала, то вже мені й кажуть – хата не твоя, вже є інші господарі на твоє добро.
Хіба я про таке собі могла уявити, що мама моя таке мені зробить і де я тепер маю дітися в шістдесят років? Я ж на ту хату все життя працювала, я роки з Італії не виїздила, щоб мати на схилі літ, де голову прихилити.
Я ж маму попередила, що забираю до себе доньку з онуками, а її буде доглядати Люда, тітчина донька.
Та й погодилася, бо я пообіцяла їй добре платити. Мама повністю повносправна була, як ми їхали, тому я передавала Люді триста євро їй особисто і ще двісті на продукти мамі. Доволі пристойна сума, на яку можна жити і маму доглядати.
Я й телефонувала мамі раз в тиждень, вона була цілком при собі. А тут місяць я їй не телефонувала, бо так чогось виходило, що то забула, то якісь інші клопоти, то не могла додзвонитися.
А тут мені сусідка з села нашого й написала, що маму вже й відспівали.
Я тоді до Люди телефоную, а вона мені щебече, що все чудово пройшло, вже вони скоро сороковини будуть робити і то все буде й без мене, як мені не виходить.
Я собі подумала, що нащо їхати вже гроші тратити, то й знову їй п’ятсот євро передала, а тут найняла службу, бо душа прописки не має.
І так я собі вже й думаю, який пам’ятник вибрати та про ціни в Люди розпитати, як знову звістка з села, кума моя мені пише: «Ти дала Людмилі ключі від хати, що вона там живе?».
Я нічого не зрозуміла, як живе, вона свою хату має.
А далі все й розкрилося – вона з чоловіком перейшла в мою хату жити. Я до неї телефонувати, а вона вже й слухавку не бере.
Я тоді зібралася і їду, а на мене всі косо дивляться, розумієте, на мене! Не на неї, що в чужій хаті живе.
Я до хати, а вона мені каже:
– Хата моя, твоя мати на мене її переписала.
– Мою хату? Людмило, ти що жартуєш? Я на цю хату роки працюю, а ти маму три роки гляділа на мої гроші і заробила собі хату? ти совість маєш?
– Все по закону, – далі вона за своє.
Я тоді в сільраду, а вони мені заповіт під ніс, мовляв. підпис є і воля є.
– Ти матір не гляділа, то чого тепер дивуєшся?, – каже мені головиха.
– Як вам тільки язик повертається, – кажу я, – та на мої гроші Людмила її доглядала чи ви думаєте мені там з неба падуть?
– Нічого не знаємо, мати твоя сама написала заповіт.
Я вже всюди стукала і адвокатів наймала, кажуть, що не знати чи доведуть, що то моя хата, адже вона була на мамі, як і ділянка на мамі. А те, що я її перебудувала та все до ладу довела, то пусте.
І отак хтось все життя працює, а хтось чекає та вичікує та на твоє щастя гострить кігті. За мене ніхто не вступився, розумієте, ніхто. Я довго не розуміла чому, а тепер знаю – вони просто з самого початку не хотіли аби я чогось добилася і моя хата, мій достаток для них був як та червона ганчірка для бика. Як то жінка в селі сама має таке, а вони з чоловіками та не мають. От і мовчать, а я вже й не знаю, що мені робити з того всього, бо руки опустилися і я вже й тут жити не хочу, навіть, якби на моє вийшло.
Як з таким людом жити?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
