Мені здавалось, що односелець Данило вже замолоду був схиблений на містиці й магії, а досягши солідного віку, не тільки не помудрішав, а й став експертом із ясновидців, мольфарів і екстрасенсів.
Не пропускав жодної передачі про місця сили, сигнали з потойбіччя, містичні події та знаки і змагання білих і чорних магів. Своїми історіями про ворожіння ромок та коли що в житті його збулося, чого ще слід чекати, він уже встиг усіх і розважити, і дістати, тож вони змовилися якось над ним пожартувати.
Недаремно кажуть, що багато проблем з дитинства. Мабуть, так було із Даньком, єдиним сином уже старших за віком мами й тата. Коли їй було вже за тридцять, а йому під сорок, побралися ці дві самотності.
Чомусь так сталося, що до мами ніхто не сватався, то вона й вдалася до мольфара, щоб зняв з неї «вінок безшлюбності». Його тато до чарівництва ставився досить скептично. Він холостякував собі та й холостякував. Але ж стали його рідні допікати: женися та й женися. Він був хлопцем послушним і посватав старшу дівчину.
Хоч не було між ними палкого кохання, але поки через декілька років не появився в родині довгожданний синочок, жили більш-менш спокійно.
Данько був худеньким і хворобливим. Вимагав багато уваги, батьки над ним тряслися, щоб не змерз і не зголоднів, не впав і не побився.
Тож за цим доглядом за сином, дружина вже й не встигала з домашніми справами, страви з холодильника два-три дні розігрівалися, накопичувалося прання.
Чоловік, який за кілька років звик до її свіжих смачних борщів і пампушок, білосніжних, щодня випрасуваних сорочок, словом, за її турботою, нервувався, ревнував її до дитини, а клопоти вважав надмірними, мовляв, кого виростимо – мужчину чи маминого синочка, якщо ти пантруєш його, як квочка.
Стомлена жінка починала огризатися, ображений чоловік у боргу не залишався, зчинявся лемент, що лякало пещеного й залюбленого маминого хлопчика.
Хоч батько зразу ж припиняв суперечку й заспокоював малечу, але мама взяла собі в голову, що переляк треба «відмовити», тобто піти до бабки «на віск злити». Як її не стало, мама про іншого «цілителя», що в сусідньому селі, згадала.
Данько вже знав, що як тільки він закашляється чи зачне шморгати носом, як лише поскаржиться на животик, мама зразу візьме трохи грошей та й поїде з ним до знахаря. А в того діда йому так подобалося: пахло воском, зіллям і ладаном, як у церкві.
Сподобалися хлопчикові і церемонія топлення воску і виливання на холодну воду. Знахар виймав зливок і вивчав чудернацькі фігурки: о, та ти, хлопче, пса налякався, а ще блискавки й грому. Данько ніяк не міг згадати, про якого пса мова, але кивав головою, бо собак він, насправді, боявся, мама застерігала, що можуть вкусити, а ще більше він грози лякався.
Після тих маніпуляцій з воском дід наливає в пляшку водички, дає вузлик зілля і каже, що треба ще п’ять разів приїхати, бо страхів у дитини назбиралось багато. На прощання він пригостив Даню цукерками й пообіцяв: «Дідусь тобі, хлопчику, допоможе. Він мамі твоїй колись допоміг, зняв з її голови вінок безшлюбності, і тато твій зразу на ній оженився».
Данилкові стало цікаво від почутого, він не все зрозумів, хотів перепитати, але його увагу привернув котик, який лестився коло його ніг.
Хлопчик уже чекав наступного разу, коли з мамою поїде до діда, але тато чомусь не підтримував дружину в такому народному лікуванні та не давав на дорогу грошей. Тоді Даня став переконувати батька, що той дідусь такий «помічний», колись нашій мамі зняв якийсь вінок, щоб ви обоє поженилися. Хлопчик здивувався, коли тато сказав «Ну й ну! То я приворожений?!» і перестав з мамою говорити.
Ставши дорослим, Данило полюбив гороскопи, за ними вибирав собі дружину, потім намагався її привчити навіть сіяти й садити по місячному календарю. Вона до таких речей ставилася скептично, але вирішила змиритися з чоловіковим дивацтвом, зітхала, але меблі таки по фен-шую разом із ним пересталяла, поки він знаходився у відпустці. Завтра мав уже вийти на роботу.
Тим часом працівники ремонтного цеху вже заскучали за містичними історіями від Данила, але вирішили над ним пожартувати. Ця ідея виникла після розповіді містянина, що мешкав у приміській зоні, та мав невелику господарку, а саме, кізок. З ними на пасовищі був молодий ще собака породи акбаш. Коли коза окотилася козликами, білий песик подружився тільки з чорним. Вони вдвох завжди гралися, чим дивували всіх знайомих.
Та якось у надвечір’я цапок дременув зі стайні на вулицю, за ним його вірний товариш білий абаш. Коли бешкетники, що були однакового зросту, відбігли на кількасот метрів від хати, їх побачила прохожа бабуся. Побачивши в чорного «песика» ріжки, старенька аж перехрестилася, подумавши, що їй якась чортівня ввижається. На щастя, внуки її заспокоїли, бо тих друзяк впізнали, впіймали і до господарів повернули.
Співробітники посміялись і задумали з допомогою цих тваринок пожартувати з Данилом. Хтось попросив нову працівницю контори зіграти роль ворожки із ромської національності. Данило із нею ще не був знайомий. Чорнявка радо погодилася взяти участь у виставі, похвалившись, що в цій ролі уже виступала на шкільній сцені.
Прийшовши після відпустки на роботу, Данило здивувався, як вдалося ромці пройти через прохідну. «Магія, – хтось підморгнув, – поки начальник нам видасть наряди, хочемо поворожити. Ми скинулися по двадцятці і ручку їй позолотили. Не переживай, про тебе не забули, віддаш при зарплаті».
Ворожка геть усе про всіх «знала». Данило в захваті. Підійшла його черга. Якраз зайшов начальник, тож Данило просить: «Не кажи, що є, а що буде, бо нас жде робота». Але начальник на те: «Хай дівчина ворожить. Мені і самому цікаво».
Данилові очі заближчали, коли почув: «Тобі велику премію хочуть дати, але якісь злі сили стоять на перешкоді. Я тобі допоможу. За двадцять гривень. Матимеш видіння – двох песиків за прохідною – білого й чорного з ріжками, знай, буде в тебе премія, бо перемогла моя біла магія».
Розчарований Данило витягнув двадцятку: «Так я тобі й повірив. Чорний песик із ріжками? Якась чортівня». Та в кінці робочого дня, коли смеркало, чоловік і справді побачив перед прохідною білого песика і щось чорне із ріжками, і з переляку навіть не помітив у натовпі робітників, як тваринок поспіхом запихають у багажник машини, щоб не чкурнули десь.
Щодо премії. Вона була виплачена в однаковому розмірі наступного дня всім працівникам із віконечка каси, де сиділа чорнява «ворожка». тільки в Данила на 20 гривень було більше. Перед тим товариші по цеху розповіли про свій прикол Данилові. Він не образився, а сміявся від душі.
