fbpx

Хоч додому не повертайся, знаю ж, що мене там Оля чекає. Колись ця жінка мене дуже виручила і підставила плече у найтяжчий період мого життя. Я їй вдячна буду довіку і віддячую, як можу, але вона тепер вважає, що відмовляти я їй узагалі права не маю

Хоч додому не повертайся, знаю ж, що мене там Оля чекає. Колись ця жінка мене дуже виручила і підставила плече у найтяжчий період мого життя. Я їй вдячна буду довіку і віддячую, як можу, але вона тепер вважає, що відмовляти я їй узагалі права не маю.

Це відбулось п’ятнадцять років тому, у той момент я щойно вийшла заміж і мала лиш дев’ятнадцять років. Жити ми із чоловіком пішли до моїх батьків у двокімнатну квартиру – нам віддали найбільшу.

Спочатку, все було казково: медовий місяць, спільні плани на майбутнє. світанки в обіймах коханого. навіть новину про те, що скоро стане татом. Мій чоловік сприйняв прекрасно. Все зруйнувалось в один день.

Того ранку мій тато встав і почав збирати речі. Сухо і без пояснень сказав, що йде і попередив маму. що подає на розподіл майна. от так просто і буденно. ніби уточнив, що саме повинен у магазині придбати.

Спочатку мама гне повірила, але вже ввечері тато прийшов із новою пасією забирати меблі. бачте, вони квартиру орендували і їм не було на що навіть сісти. Доки я розбиралась із ними, ито не помітила що мама моя стала сама не своя. Але останньою краплею стало те, що тато ліжко їхнє спільне забрав. тоді ми мамі швидку і викликали.

Мама злягла а мій чоловік врапт вирішив. що не готовий до таких випробувань. Ми ж тепер усі житимемо у скромніших умовах. а ділити най і однокімнатну квартиру із лежачою і дитиною? Ні, він на таке не був здатен.

У свої двадцять я була одинокою мамою із дитям і не ходячою рідною мамою на руках. Квартиру ми розміняли, на свої гроші ми з мамою придбали невеликий будинок у її рідному селі. Тоді мама запевняла, що в селі нам буде легше жити ніж у місті.

Однак, легше було лиш тим, що ми мали власний дім. Аби обробити город потрібна була сила, вміння, здоров’я і час. А я не мала нічого із вищезазначеного. Та й інструментів у мене не було. Нащо у місті сапа, чи лопата?

Саме у той важкий період мені на допомогу прийшла сусідка Оля. Вона буквально узяла на себе турботи про мого сина і маму а мене випхала у місто на роботу. Уже за пів року вона запропонувала мені їхати за кордон до моєї подруги, яка мене кликала. Тоді Оля сказала, що доглядатиме маму і навіть готова була піклуватись про сина мого певний час. Усе, заради того, аби я стала на ноги.

Так я опинилась в Англії і три роки Оля заміняла моєму сину маму. Звісно, я передавала гроші на життя і Олі і на оплату праці сиділки для мами. Коли ж я змогла забрати сина до себе, Ольга наглядала за мамою до останнього її дня ще п’ять років.

Нині я винаймаю квартиру із такою ж одинокою мамою з України, тож із цим трішки легше. Відкладаю гроші на власне житло, але виходить не дуже, адже якщо живеш тут, а не на заробітках, то й коштів більше потрібно значно.

Додому я їжджу періодично, але все менше маю охоти це робити. Справа в тому, що як тільки я переступаю поріг дому, як з’являється Оля. Спочатку, вона розпитує про моє життя, розповідає новини сільські. а потім починає мову про важке сьогодення і те, що не має роботи. Зазвичай такі розмови закінчуються одним – проханням “позичити” тисячу або дві, а краще три, бо боргів у неї повно.

У мене із собою гроші є завжди адже ми приїздимо на кілька тижнів із сином, але не в тому суть. Річ у тім, що за ці роки отих “позич” на двадцять з лишнім тисяч і точно не гривень зібралось. І це при тому, що я не забуваю про те, аби відправити Олі подарунки і конверт до усіх свят у її родини і релігійних.

Звісно, згодом я планую повернутись в Україну і лиш Оля у мене єдина “рідна” людина тут.

Я вже просто не знаю, як бути, хоч додому не їдь. Свого часу вона мене дуже виручила і допомогла, але чи значить це, що я повинна її утримувати тепер усе своє життя?

Ніна Т.

17,07,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page